Історія про те, чому правду неможливо приховувати вічно

— Аліно, ми ж домовлялися, що ти будеш розраховувати свій бюджет. Цього місяця ти вже купила дві сумки. Може, варто навчитися планувати витрати?

Дівчина примхливо надула губи й подивилася на батька благальним поглядом. Ігор поблажливо всміхнувся й простягнув доньці кілька великих купюр.

— Аню, не бурчи. Дівчина має виглядати гідно. Вона донька головного архітектора міста, а не двірника. Нехай купує. Біжи, Аліночко. Вчися добре.

Аліна радісно пискнула, схопила гроші й помчала до передпокою. Грюкнули вхідні двері. Анна важко зітхнула, дивлячись на чоловіка.

— Ти її розбещуєш, Ігорю. Вона зовсім не знає ціни грошам.

— Облиш, Аню, — він глянув на годинник і взяв зі столика ключі від машини. — Я заробляю достатньо, щоб моя сім’я ні в чому не мала потреби. Гарного чергування. Постарайся завтра прийти раніше, мені потрібна нормальна вечеря.

Він вийшов, лишивши по собі шлейф парфумів. Анна підійшла до вікна. Вона бачила, як Ігор сів у свій блискучий автомобіль і плавно виїхав із двору. Усередині розлилося тепле, спокійне відчуття. У неї прекрасний чоловік, який дбає про родину, доросла красуня-донька. Її тил надійний.

Вона глибоко вдихнула, взяла сумку з білосніжним халатом і вирушила туди, де була по-справжньому незамінною.

Лікарня зустріла Анну звичною, майже рідною атмосферою. Специфічний запах кварцу, медикаментів і чистої білизни діяв на неї заспокійливо. Варто було їй переступити поріг відділення, як м’яка поступлива дружина зникала. Коридорами йшла Анна Сергіївна Соболева — завідувачка хірургічного відділення, лікарка із залізною хваткою та бездоганною репутацією.

Вона йшла швидко, але без метушні. Медсестри шанобливо віталися, молоді ординатори замовкали й витягувалися по струнці. На ранковому обході вона була сувора, ставила чіткі запитання, перевіряла листки призначень, особисто оглядала шви. Вона не терпіла недбалості навіть у дрібницях.

У четвертій палаті біля вікна лежала Марія Василівна, літня жінка, якій Анна три дні тому провела надскладну операцію на кишківнику. Старенька була слабка, її обличчя здавалося майже прозорим на тлі білої подушки, але очі світилися життям. Анна підійшла до ліжка, звичним жестом узяла тонке зап’ястя, намацуючи пульс.

— Як ми сьогодні, Маріє Василівно? Температури вночі не було? — спитала вона рівним, але теплим голосом.

Старенька слабо всміхнулася й несподівано перехопила руку Анни, притиснувши її сухі, загрубілі пальці до своїх губ.

— Дякую вам, донечко. Вимолила я вас у Бога. Якби не ви, не побачити б мені більше онуків.

Анна м’яко, але рішуче вивільнила руку. Вона не любила зайвих сентиментів у роботі, вони заважали тверезо мислити.

— Рано мене дякувати. Ваше завдання зараз — відновлюватися й слухатися медсестер. Якщо почнете вередувати з їжею, випишу не скоро, домовилися?

Старенька часто закивала, витираючи краєм простирадла сльозу, що набігла.

Коли Анна вийшла в коридор, роблячи позначку в карті, її наздогнав Петро Ілліч, літній, огрядний хірург, який пропрацював у цьому відділенні понад сорок років. Він важко спирався на ціпок, але його авторитет був незаперечним.

— Спостерігав щойно за вами, Анно Сергіївно, — він добродушно примружився з-під густих брів. — Знаєте, в нашій справі легко стати циніком. Обрасти бронею, щоб чужий біль не пробивав. А ви… ви дивовижний баланс тримаєте. Сувора, як прокурор, а пацієнти на вас моляться. У вас не руки, Анечко, а крила ангела. Бережіть їх.

Анна ніяково всміхнулася, закриваючи медичну карту.

— Скажете теж, Петре Іллічу. Звичайна робота. Головне — робити її чесно.

Зміна плинула своєю чергою. Планові операції пройшли успішно, паперову тяганину було закінчено до вечора. Анна сиділа в ординаторській, заповнюючи журнал, коли за вікном стемніло. Місто поринуло в нічну, холодну імлу. Тишу відділення порушував рівний гул холодильника з препаратами. Здавалося, це буде спокійна ніч.

Раптом пролунав різкий надривний виття сирен швидкої допомоги. Звук наростав, заповнюючи собою весь простір приймального покою, відбиваючись від кахляних стін. Анна миттю підвела голову від столу. Цей звук вона знала напам’ять. Екстрений виклик, множинні травми. Вона швидким кроком вийшла в коридор.

Двері приймального покою розчахнулися з такою силою, що вдарилися об обмежувачі. У приміщення увірвалося холодне вуличне повітря й хаос. Санітари вкотили каталку. На ній лежала молода жінка. Обличчя майже не було видно через кисневу маску й кров.

Анна миттєво оцінила ситуацію. Величезний живіт, термін не менше восьми місяців. Жінка була непритомна. Шкіра набула страшного попелясто-сірого відтінку.

— Збита на пішохідному переході. Удар припав у правий бік. Тиск падає, пульс ниткоподібний. Підозрюємо розрив селезінки й внутрішню кровотечу, — на ходу відкарбував лікар швидкої допомоги, поки каталку везли до ліфта.

Анна вже йшла поруч, на ходу вдягаючи рукавички.

— У першу операційну. Викликайте реаніматологів і гінеколога. Терміново.

У цю мить скляні двері приймального покою знову розсунулися. Двоє поліцейських вели, а точніше волокли, молодого хлопця. На ньому була розірвана дорога куртка. Обличчя забруднене кров’ю з розбитого носа. Але він пручався з дивовижною для постраждалого силою. Стійкий, важкий запах елітного алкоголю миттю перебив лікарняний запах антисептика.

— Пустіть мене! — кричав хлопець, вириваючись із рук конвою. Його рухи були смиканими, погляд розфокусований і дикий. — Ви взагалі знаєте, хто мій батько? Я вас усіх звільню, ви завтра на вулиці опинитеся! Мій батько цю лікарню купить і знесе!

Це був Стас Воронцов. Йому був двадцять один рік, і все його життя складалося з вседозволеності й упевненості у власній безкарності. Зараз ця безкарність пахла коньяком і чужою кров’ю.

Анна зупинилася на секунду, оцінюючи другого пацієнта. Її професійний погляд миттєво оцінив його стан. Закритий перелом ключиці, забої, можливо, легкий струс мозку. Стан стабільний, загрози життю немає. Уся його істерика була викликана тваринним страхом і алкогольним психозом.

Вона перевела погляд на каталку з вагітною жінкою, що віддалялася, під якою на світлому кахлі лишалася темна страшна доріжка. Усередині Анни піднялася глуха професійна лють. Але вона придушила її зусиллям волі. Зараз не час для емоцій. Вона лікарка.

— Докторе Смирнов! — різко гукнула вона молодого травматолога, який вибіг із ординаторської. — Забирайте цього буйного в другу оглядову. Зафіксуйте, зробіть рентген ключиці й візьміть кров на алкоголь. Поліцію не відпускати.

Стас спробував вирватися й рвонувся в її бік, бризкаючи слиною….