Іван був певен, що залишив колишню без засобів, аж поки не побачив її за кермом нового автомобіля

Потім за огорожею почулися кроки, і хвіртка прочинилася. Але вийшла не Оксана. Вийшов чоловік, той самий кремезний, солідний, якого Андрій бачив на терасі.

Богдан зміряв непроханого гостя уважним поглядом.

— Ви до кого? — спитав він рівним голосом, у якому, однак, відчувалася звичка тримати ситуацію під контролем.

Андрій розгубився.

Він готувався до зустрічі з Оксаною, а не з її чоловіком, і не знав, що сказати.

— Я… — почав він і запнувся. — Мені треба поговорити з Оксаною. Я її… Я її знав раніше. Давно.

Щось майнуло в очах Богдана.

Богдан був людиною проникливою і такою, що бачила людей. За уривчастими словами й винуватим виглядом гостя він швидко здогадався, ким той може бути. Оксана розповідала йому про своє минуле небагато, без подробиць, але цього виявилося досить, щоб скласти все докупи.

— То ви той самий чоловік, який покинув її ні з чим? — сказав Богдан неголосно, і це було не запитання, а твердження.

Андрій опустив голову. Заперечити було нічого.

— Так, — вимовив він, — той самий. Я прийшов не по те, щоб чогось вимагати. Я просто хотів… хотів сказати їй кілька слів і піти. Більше нічого.

Богдан мовчав, розглядаючи його, і в цій мовчанці Андрій почувався маленьким і жалюгідним. А з глибини подвір’я, від будинку, вже наближалися легкі кроки. Оксана, почувши голоси, йшла дізнатися, хто прийшов.

Оксана підійшла до хвіртки й зупинилася. Побачивши Андрія, вона не здригнулася, не зблідла, не відсахнулася. Вона просто дивилася на нього спокійно й уважно, ніби на людину, яку колись знала, але давно перестала про неї думати.

І цей спокій вразив Андрія сильніше, ніж будь-який крик чи докір.

— Богдане, — сказала вона чоловікові м’яко, поклавши руку йому на плече, — все добре, я поговорю з ним. Іди до Остапа, він на тебе чекає.

Богдан подивився на неї, потім на Андрія і, повагавшись, кивнув.

— Я буду поруч, — сказав він і, кинувши на гостя останній погляд, пішов до будинку.

Вони лишилися вдвох, розділені прочиненою хвірткою.

Андрій дивився на Оксану й не впізнавав у цій упевненій, красивій жінці ту тиху, безвідмовну дружину, яку колись покинув. Вона трималася рівно, погляд її був ясний, і в ньому не було ні ненависті, ні болю, тільки рівна, трохи відсторонена увага.

— Ти змінилася, — вихопилося в нього.

Оксана дивилася на нього й сама дивувалася тому, що колись так щиро страждала через відхід цієї людини.

— Змінилася, — погодилася вона без тіні усмішки. — Люди змінюються, коли з ними щось трапляється. Зі мною трапилося багато чого. Навіщо ти прийшов?

Андрій зам’явся. Усі слова, які він готував усю дорогу, раптом розлетілися. І він стояв, не знаючи, з чого почати.

— Я бачив тебе, — сказав він нарешті. — Минулого тижня на світлофорі. Ти була за кермом. Я поїхав слідом. Побачив цей будинок, побачив хлопчика, побачив його, твого чоловіка. Я не міг повірити. Увесь цей час я думав, що ти… що ти бідуєш.

— Що я пропала без тебе? Що шкодую про твій відхід і мрію тебе повернути? Ти ж так думав, правда? — спокійно закінчила за нього Оксана.

Андрій мовчав…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇