Іван був певен, що залишив колишню без засобів, аж поки не побачив її за кермом нового автомобіля

Ніби з плечей звалилася ноша, яку він тягнув, сам не розуміючи навіщо. Він сидів у тиші й думав. Уперше за довгий час він думав не про те, як йому не пощастило, а про те, що він зробив не так.

Він перебира́в у пам’яті прожиті роки й із гіркотою розумів, що всі його нещастя почалися не тоді, коли з’явилася Лариса. Вони почалися раніше. Того дня, коли він поклав на стіл аркуш паперу під в’язку ключів і пішов, вважаючи, що має на це право.

Йому захотілося побачити Оксану. Не для того, щоб щось повернути. Він розумів, що повернути вже нічого не можна, та й не заслуговував він цього.

Йому захотілося бодай сказати їй, що він усе зрозумів, що був неправий, що кається. Він не знав, навіщо йому це потрібно, але розумів, що не зможе жити далі, не знявши з душі цього тягаря. Кілька днів він вагався, а потім усе ж наважився.

Він знав, де той будинок, він же запам’ятав дорогу, коли стежив за нею. І ось одного разу, набравшись духу, він знову поїхав туди. Тільки цього разу не ховався за деревом, а зупинив машину просто біля воріт і вийшов.

Він стояв перед високою огорожею й не наважувався натиснути кнопку. Серце калатало, в роті пересохло. Він уявляв, як вона вийде, як подивиться на нього — з презирством, із гнівом, із байдужістю.

Будь-якого з цих поглядів він заслуговував. І все ж він простягнув руку й натиснув. Минуло кілька довгих хвилин…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇