Іван був певен, що залишив колишню без засобів, аж поки не побачив її за кермом нового автомобіля

Будинок, до якого Оксана підійшла наступного ранку, стояв осторонь від інших, за високою огорожею, і здавався надто великим для однієї дитини й одного дорослого. Вона поправила комір, глибоко вдихнула й натиснула кнопку біля хвіртки. Усередині щось клацнуло, ворота безшумно роз’їхалися, і доріжкою, посипаною дрібним гравієм, їй назустріч вийшла літня жінка у фартуху.

— Ви до Остапа? — спитала жінка, оглянувши її з голови до ніг. — З агенції?

— Так, — відповіла Оксана. — Мене звати Оксана. Я щодо хлопчика.

— Ходімо. Господар чекає. Тільки попереджаю одразу: він людина різка, не лякайтеся.

Вони пройшли через просторий передпокій, де пахло деревом і ліками водночас, і піднялися широкими сходами. Жінка зупинилася біля високих дверей, коротко постукала й, не чекаючи відповіді, прочинила їх.

За письмовим столом сидів чоловік років сорока, кремезний, із важким поглядом і втомленими складками біля рота. Він підвів очі від паперів, відклав окуляри й кілька секунд мовчки розглядав Оксану, ніби зважував.

— Сідайте, — сказав він нарешті. — Мене звати Богдан. Хлопчик, яким вам доведеться займатися, — мій син Остап. Йому вісім років. Він не ходить від народження і говорить насилу. Ви це розумієте?

— Розумію, — тихо сказала Оксана, сідаючи на край стільця.

— Багато хто казав, що розуміє, — всміхнувся Богдан без тепла. — А потім утікали за тиждень. Одна протрималася місяць, і то тому, що шукала собі багатшого жениха. Мені такі не потрібні. Мені потрібна людина, якій хлопчик не буде тягарем. Бувають такі?

Оксана витримала його погляд, хоч усередині все стиснулося від його прямоти.

— Не знаю, яких ви зустрічали до мене, — відповіла вона. — Але я не шукаю жениха й не збираюся нікуди тікати. Якщо чесно, мені й нікуди. І я не боюся труднощів.

Спокій у її голосі змусив Богдана затримати на ній погляд довше, ніж зазвичай.

Він чекав скарг, виправдань, набивання ціни, а почув спокійну правду. І це вибило його зі звичної колії.

— Що у вас сталося? — спитав він несподівано. — Жінка у вашому віці, без сім’ї, погоджується на таку роботу не від доброго життя.

Оксана помовчала. Вона не збиралася розповідати чужій людині про Андрія, про порожню квартиру й аркуш паперу під ключами.

Але брехати цьому чоловікові, в якого на руках хвора дитина, їй не хотілося.

— Мене покинув чоловік, — сказала вона просто. — Покинув ні з чим. Я починаю заново. Ось і все.

Богдан кивнув, ніби отримав відповідь, яка його влаштувала.

Він не став ані жаліти, ані розпитувати далі. Натомість підвівся й коротко кинув:

— Ходімо, познайомитеся з ним. Якщо він вас прийме, залишитеся. Якщо ні, я нічого не зможу вдіяти. Остап сам вирішує, кому довіряти…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇