Іван був певен, що залишив колишню без засобів, аж поки не побачив її за кермом нового автомобіля

Вони знову вийшли в коридор і зупинилися біля інших дверей, світлих, прикрашених наліпками з корабликами. Богдан відчинив їх обережно, ніби входив у чужу таємницю. Кімната була залита ранковим світлом.

Біля вікна, у кріслі на колесах, сидів худенький хлопчик із великими серйозними очима. На колінах у нього лежала розгорнута книжка з картинками, а поруч на підвіконні вишикувалися в ряд дерев’яні фігурки тварин. Він підвів голову, побачив батька, потім перевів погляд на Оксану, і в його очах майнуло щось насторожене.

— Остапе, — м’яко сказав Богдан, і голос його раптом змінився, став зовсім іншим, теплим. — Це Оксана. Вона хоче з тобою познайомитися.

Оксана повільно підійшла й присіла навпочіпки, щоб опинитися з хлопчиком на одному рівні. Вона не стала тягнутися до нього, не стала сюсюкати, не стала вдавати радість. Вона просто дивилася на нього спокійно й доброзичливо, як дивляться на людину, яку поважають.

У цьому хлопчикові відчувалося щось таке, чого зазвичай у дітях не буває, — серйозність. А ще погляд дитини був аж надто оцінювальний. За настороженістю Оксана відчувала звичне очікування розчарування, ніби дитина заздалегідь готувалася до того, що і цей дорослий невдовзі піде.

— Здрастуй, Остапе, — сказала вона. — Які в тебе гарні звірі. Це хто, коник?

Хлопчик подивився на неї довго, вивчально, а потім повільно, зусиллям вимовив:

— Не коник. Олень.

— Олень? — серйозно перепитала Оксана, анітрохи не здивувавшись, що він заговорив. — Точно, я переплутала. У нього ж роги. А як його звати?

Остап замислився. Богдан, який стояв біля дверей, завмер, боячись злякати мить.

За пів року, поки змінювалися доглядальниці, син майже ніколи не заговорював із ними з власної волі.

— Він без імені, — сказав хлопчик нарешті.

— Тоді давай придумаємо йому ім’я разом, — запропонувала Оксана. — Якщо ти не проти. Як тобі здається, він більше схожий на хороброго чи на обережного?

— На хороброго, — впевнено відповів Остап, і вперше в його очах спалахнула цікавість.

Богдан стояв біля дверей і дивився, як ця незнайома жінка за п’ять хвилин зробила те, чого не могли домогтися інші місяцями.

Він не розумів, що саме відбувається, але відчував, що відбувається щось важливе. Оксана залишилася. Того ж дня вона взялася до роботи, і потягнулися дні, наповнені новим, незнайомим їй змістом…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇