Колеги посміялися з молодої лікарки, відправивши її до бездомного пацієнта, але огляд несподівано все змінив

— Ти вмієш говорити, — сказала нарешті.

— Раніше вмів. Здається, повертається.

Документи прийшли раніше, ніж очікували. За вісімнадцять днів. Тимчасове посвідчення особи, підтвердження даних, папери для страховки.

Коли Олеся принесла документ у палату й поклала на тумбочку, Тарас довго дивився на нього. Потім узяв, відкрив, подивився на фотографію, зроблену в лікарні.

— Ось, значить, який я тепер.

— Нормально виглядаєш, — сказала Олеся.

Він підвів на неї очі.

— Ти серйозно?

— Ні. Але документ вийшов пристойний.

Він усміхнувся.

Це була перша справжня усмішка за весь час. Коротка, жива. Олеся запам’ятала її.

Мирон Павлович дозволив виписку ще за тиждень.

На той час Олеся домовилася з господинею квартири. Раніше вона знімала одну кімнату в двокімнатній квартирі. Тепер попросила зняти обидві. Господиня була жінкою практичною, зайвих запитань не ставила, лише назвала суму.

Речей у Тараса майже не було. Лікарняна піжама залишилася на ліжку. З особистого — документи, зошит із записами, книжка, яку подарувала Галина, і нові черевики, куплені Олесею, бо старі викинули ще в приймальному.

У коридорі Галина чекала їх біля поста.

— Тарасе Мироновичу, — сказала вона й простягнула згорток. — Це вам від відділення.

Він розгорнув папір.

Усередині лежала стара пошарпана книжка із цікавої фізики.

— У нас у сестринській давно лежала, ніхто не знав чия, — пояснила Галина. — Ви ж інженер. Може, згодиться.

Тарас тримав книжку обережно, майже дбайливо.

— Дякую, — сказав він. — Справді.

Галина кивнула й швидко пішла, ніби боялася, що якщо затримається, незручність стане надто помітною.

Біля виходу з лікарні Тарас зупинився. Кілька секунд просто стояв біля дверей. Потім ступив назовні.

Надворі був грудень. Морозне повітря, сухий сніг, сіре небо. Він підвів обличчя, примружився.

— Холодно, — сказав він.

— Узимку тут завжди так.

— Пам’ятаю, — тихо відповів він. — Зиму пам’ятаю.

Вони пішли до зупинки. Тарас ішов повільніше, ніж Олеся. Після лікарні нога ще не слухалася до кінця. Але він ішов сам, без опори. Олеся не підтримувала його, не квапила. Просто йшла поруч.

Біля службового входу стояв Максим Степанович із сигаретою. Він подивився на них. На Олесю. На Тараса. Потім знову на Олесю.

Вона кивнула.

Він відповів коротким кивком.

Без слів.

Цього виявилося досить.

Перші тижні вдома були дивними. Не поганими. Саме дивними.

Вони обоє звикли жити на самоті. Олеся — у своїй зібраній, стриманій тиші. Тарас — у багаторічній відсутності постійного місця. Тепер їм треба було вчитися існувати в одній квартирі, на одній кухні, чути кроки одне одного за стіною, не сприймати чужу присутність як вторгнення.

Вони вставали рано. Пили чай на маленькій кухні. Іноді розмовляли. Іноді мовчали. І мовчання поступово переставало бути незручним…