Коли привезли тяжко пораненого солдата, мати подивилася на нього й сказала лише кілька слів

Жили вони скромно. Марина не могла влаштовувати свят: усі гроші йшли на лікування, заняття та відновлення. Кирило не знав, що насправді вони йдуть не просто до знайомої. Він не знав, що за дверима на нього чекатиме рідна сестра.

Даша хвилювалася від самого ранку. Вона то накривала на стіл, то переставляла чашки, то зупинялася посеред кімнати, не пам’ятаючи, навіщо зайшла. У голові не вкладалося: брат, якого вона стільки років вважала загиблим, зараз з’явиться на порозі.

Коли Марина ввела Кирила, Даша кілька секунд стояла нерухомо. Потім сльози хлинули самі. Вона кинулася до брата, опустилася перед ним навколішки й обійняла так міцно, ніби боялася, що він знову зникне.

Кирило розгублено подивився на Марину. Та теж плакала, намагаючись усміхатися.

— Кириле, це я, — Даша схлипувала, тримаючись за його руки. — Я Даша. Твоя сестра.

Він дивився на неї довго й уважно. Пальці раптом затремтіли. Кирило то стискав одну долоню другою, то відпускав, намагаючись утихомирити тремтіння. Щось усередині нього почало ворушитися — обережно, болісно, ніби пам’ять пробивалася крізь товщу льоду.

Він озирнув кімнату.

Стіни здалися знайомими.

Він уже тут був.

Там, мабуть, кухня. Так, точно. Звідти тягнуло запахом тушкованої картоплі. Зараз має вийти втомлена жінка в домашньому халаті й покликати його до столу.

— Мамо? — раптом тихо промовив він…