Колись сусідка по парті заплатила за моє навчання, а через роки я побачив її в кутку зали зовсім іншою
Соломії стало ніяково від його погляду. Вона ворухнула губами, ніби хотіла щось сказати зі співчуття, але я випередив її.
Мій голос був тихий, але в ньому звучала непохитна загроза.
— Що, не хочете? Схоже, ваші вибачення — це просто слова.
Я взяв келих, злегка похитав у ньому червону рідину й подивився на них так, ніби вже виніс вирок.
— Раз так, не звинувачуйте мене в тому, що я не залишаю вам шансів.
Сказавши це, я клацнув пальцями.
Над банкетною залою повільно опустився величезний проєкційний екран. І на ньому почав відтворюватися аудіозапис.
— Гей, а ви пам’ятаєте Соломію? Колишню сусідку Назара по парті.
— Ех, а ви знаєте, у неї зараз усе дуже погано. Кілька років тому я наче бачила її в мережевому супермаркеті. Вона працювала касиркою.
— Так схудла, просто жах. Я її ледь упізнала. Шкода, така хороша дівчина.
Той самий запис їхньої розмови на зустрічі випускників був відтворений слово в слово. Їхній злорадний тон і зверхнє співчуття на тлі нинішнього каяття виглядали неймовірно іронічно й жалюгідно. Обличчя Тараса та його компанії миттю втратили всяку кров.
Вони ніяк не очікували, що я записав їхню розмову. Запис закінчився, але я не зупинився. На екрані з’явилися фотографії й скриншоти.
Це були їхні численні повідомлення на занедбаний акаунт Соломії. Були й фотографії: вони потай крутилися біля приватної клініки, намагаючись потрапити до Марії. Усе було виставлено на загальний огляд.
— Тарас Бондар, тридцяти років. Торгова компанія «Червоний Схід», начальник відділу продажу, — почав я повільно, як суддя, що зачитує вирок. — Олеся Марченко, двадцяти дев’яти років…
Я називав їхні імена, посади й компанії одне за одним. Із кожним новим ім’ям вони тремтіли дедалі сильніше. Нарешті я поставив келих.
Звук, із яким скло торкнулося столу, був чистим, але пролунав як похоронний дзвін.
— Я щойно поговорив із вашими керівниками. Вітаю: від завтра ви всі звільнені. І так, — додав я так, ніби згадав дрібницю, — я попередив своїх друзів у ділових колах.
У цьому місті жодна пристойна компанія вас більше на роботу не візьме. Можете змінити місто або професію. Спробуйте на собі, що означає «дуже погано», як ви казали про Соломію.
Мої слова, як найгостріший ніж, різали їхні нерви й остаточно руйнували всі їхні надії. Ні-і-і. Тарас нарешті зламався.
Він упав навколішки. По-справжньому. Він поповз до мене рачки, як собака, обхопив мої ноги й заридів.
— Назаре Андрійовичу, я був не правий, я справді був не правий! Я не людина, я тварюка. Благаю, змилуйтеся, дайте мені шанс. У мене дружина, діти.
Олеся та інші теж були в жаху й, ридаючи, попадали навколішки. Крики, благання, все змішалося в одну огидну сцену. Я з огидою насупився й кивнув охоронцям.
Кілька дужих охоронців одразу підійшли й, як мішки зі сміттям, потягли їх до виходу.
— Назаре Андрійовичу, пощадіть! — кричали вони. — Соломіє, Соломіє, заступися за нас, ми ж однокласники!
Їхні крики ставали дедалі тихішими й нарешті були заглушені дверима, що зачинилися. У банкетній залі знову запанувала тиша. Комедія закінчилася.
Я повернувся до Соломії. Її обличчя все ще було блідим, в очах — шок і складні почуття. Я підняв руку й ніжно торкнувся її щоки.
Мій голос знову став ніжним.
— Усе, мухи відлетіли. Більше ніхто тебе не потурбує.
У залі знову заграла музика, ніби нічого не сталося. Ніхто більше не згадував про Тараса та його компанію. Вони були як кілька мух, яких легко змахнули, не лишивши й сліду.
Така реальність. Така класова різниця. Перед абсолютною владою їхні жалюгідні інтриги й боротьба не варті й ламаного гроша.
На зворотному шляху Соломія була дуже тиха. Вона сиділа, прихилившись до вікна, і мовчки дивилася на вогні, що миготіли повз. Я не знав, про що вона думає.
Може, вважає мої методи надто жорстокими. Або що я не мав так чинити з колишніми однокласниками. Уперше в моєму серці зародилася невпевненість…
