Колись сусідка по парті заплатила за моє навчання, а через роки я побачив її в кутку зали зовсім іншою

Це були люди, на яких вони могли дивитися все життя, але так і не змогли б наблизитися. Вони так нервували, що дихали обережно. Їхні тіла мимоволі стиснулися.

У такій обстановці їхні ретельно підібрані вбрання виглядали як клоунські костюми. Безглуздо й смішно. Їхні погляди нервово бігали залою.

Невдовзі вони побачили мене, що сидів за головним столом, і Соломію поруч зі мною. Коли вони розгледіли обличчя Соломії, всі вони скам’яніли. Очі полізли з орбіт.

Роти розкрилися так, що можна було всунути яйце. Їхні обличчя виражали таке здивування, ніби вони побачили привида серед білого дня. Це… це Соломія? Як це може бути Соломія? Та Соломія, яка, за їхніми словами, схудла до невпізнання й жила в злиднях.

Ця жінка, у сяйливій, мов зорі, сукні, прекрасна, як фея, як вона могла бути тією самою забитою касиркою з їхніх спогадів. Величезний контраст і сильний візуальний шок на мить вибили їх із колії. Минуло кілька секунд, перш ніж Тарас першим отямився.

На його обличчі миттю з’явилася найулесливіша, найзахопленіша усмішка. Він з іншими майже підбіг до нашого столу.

— Назаре… Назаре Андрійовичу! — його голос випередив його самого. — Ой, ми запізнилися, пробачте. Нам би штрафну? Три штрафні?

Він підійшов до нашого столу, спершу вклонився мені, а потім перевів погляд на Соломію.

На його обличчі миттю з’явився вираз глибокої скорботи й каяття. Акторська майстерність на рівні бездоганної вистави. «Соломіє», — його голос тремтів.

— Ми… ми чули про твою родину. Ми не люди.

Сказавши це, він з розмаху вдарив себе по щоці.

— Ми, однокласники, нічого не знали, дозволили тобі стільки років страждати самій. Ми винні перед тобою, дуже винні.

Олеся відразу підхопила.

Її очі миттю почервоніли, і вона вичавила кілька крокодилячих сліз.

— Так, Соломіє, ми так шкодуємо. На зустрічі випускників ми наговорили гидоти. Сьогодні ми прийшли, щоб на очах у Назара Андрійовича, на очах у всіх, щиро попросити в тебе пробачення. Сподіваємося, ти нас пробачиш.

Вони розігрували виставу, ніби справді розкаялися. Необізнана людина, можливо, й повірила б у їхню щирість. Соломія була збита з пантелику цим раптовим дійством.

Вона інстинктивно стиснула мою руку. Я погладив її по руці, заспокоюючи. Потім я підвів голову й подивився на Тараса та його компанію.

На моєму обличчі була грайлива усмішка.

— О! — повільно вимовив я.

Мій голос був негучний, але його чула вся зала.

— Вибачення, кажете? Я бачу ваше каяття. Але самих слів не замало?

Тарас завмер, не зрозумівши, що я маю на увазі, але швидко второпав.

— Назаре Андрійовичу, ви маєте рацію.

— Ми не подумали. Соломіє, будь певна, ми обов’язково загладимо свою провину. Якщо тобі щось знадобиться, ми готові на все, хоч у вогонь, хоч у воду.

— Не треба так складно, — перебив я.

Усмішка на моєму обличчі повільно зникла.

Мій погляд став гострим, як лезо.

— Раз ви такі щирі, чому б вам просто зараз не стати навколішки й не відбити Соломії сто поклонів — аж поки вона не буде задоволена?

Мої слова, як удар блискавки, вразили Тараса та його компанію.

Вирази на їхніх обличчях застигли. Усмішки, каяття, улесливість — усе завмерло, як на поганій картині. Стати навколішки, вклонитися? На очах у таких впливових людей обличчя Тараса миттю стало багряним.

Він, як-не-як, був начальником відділу в невеликій компанії, у своєму світі його теж поважали. Якщо він зараз стане навколішки, як він зможе потім дивитися людям у вічі? Обличчя Олесі та інших теж зблідли. Вони не очікували, що я вимагатиму від них такого приниження.

Це було однаково що втоптати їхні обличчя в багнюку. У залі запанувала тиша. Усі гості, як на виставі, з цікавістю спостерігали за цією сценою.

У їхніх очах були насмішка й презирство. На лобі Тараса виступив холодний піт. Він благально подивився на Соломію, сподіваючись, що ця, на його думку, м’якосерда дівчина заступиться за нього…