Колишня подруга не привіталася в автобусі, але перед виходом вклала їй у руку клаптик паперу
«Воно давно зламане, Катрусю, — відповіла Лариса Андріївна. — Я зараз тільки підмітаю». Вона поверталася додому сімнадцятим.
Автобус трясло на тому самому повороті біля шляхопроводу, і Лариса трималася за поручень і думала, що за два тижні зробила більше, ніж за двадцять сім років. Страшно було так, як буває страшно перед операцією, на яку вже записався спокійно й за розкладом. У кишені в неї лежав телефон.
І на телефоні було чотири пропущені від Сергія, і вона знала, що вдома він уже все знає. Сергій чекав її на кухні. Світла він не вмикав, сидів за столом у куртці, ніби щойно ввійшов або збирався виходити, і перед ним стояла порожня чашка.
Лариса роздяглася в передпокої, повісила пальто, вимила руки, ввійшла й сіла на свій стілець біля вікна, де сиділа все життя. Між ними на цераті була маленька пропалена пляма. «Мені Богдан у четвер відмовив, — сказав Сергій в один рядок. — Не спрацюємося». — «Я знаю». — «Знаєш». Він кивнув. «Лар, ти розумієш, що ти зробила? Ти мене втопила. Я півтора року це збирав. Я о шостій ранку вставав. Я на ту базу їздив як на роботу. Я перед ним стелився». — «Ти підробив мій підпис». — «Господи!» Сергій закрив обличчя й потримав так, а коли прибрав руки, очі в нього були мокрі. «Лар, Ларочко, ну який підпис, ну що ти? Я все для сім’ї робив. Я все для тебе й для Каті. Ти думаєш, мені для себе треба? Мені п’ятдесят п’ять. У мене тиск, у мене спина. Я хотів, щоб ви з Катею потім не рахували копійки».
Він довго говорив про те, як у двохтисячному тягав мішки, щоб у Лариси були нормальні чоботи, і це була правда, і про те, як із Катею сидів, коли в неї був отит, і це теж була правда. Лариса слухала й ловила себе на тому, що старе тепло піднімається в ній саме, попри все дізнане за ці тижні, і вдіяти з цим теплом було нічого. «Ти мене знищуєш, — сказав він. — Розумієш ти? Просто знищуєш».
«Сергію, навіщо дарування? Не продаж, а дарування». Він замовк. Пауза вийшла довга, і в цій паузі на майданчику хтось із гуркотом протягнув велосипед, і ліфт відчинився й зачинився двічі.
Лариса чекала, поклавши руки на стіл, і не відводила погляду від його обличчя, і бачила, як він вибирає, яку версію давати. «Так простіше, — сказав він нарешті. — Покупців іще нема, а гроші Богданові потрібні зараз. Під свою квартиру я б у банку за тиждень узяв, Лар. Це техніка, ти в цьому не тямиш». — «Я двадцять сім років описи складаю. Я тямлю в тому, що де написано». — «Ну добре».
Він відсунув чашку. «Добре. Я зробив неправильно, я визнаю. Я перед тобою на коліна стану, якщо треба, Лар. Давай зараз усе відкличемо й забудемо, а за місяць сядемо й спокійно все оформимо, по-людськи, як ти скажеш. Як ти скажеш, чуєш?» — «Ні».
Він посидів іще трохи, а потім щось у ньому перемкнулося. Це сталося швидко й без переходу, як вимикають чайник. Сльози висохли самі, плечі опустилися, обличчя розгладилося…
