Колишня подруга не привіталася в автобусі, але перед виходом вклала їй у руку клаптик паперу
Він зняв куртку, повісив її на спинку й заговорив уже іншим голосом, не злим, а діловим, ніби нарешті перейшов до суті після довгої преамбули. «Лар, давай без театру. Куди ти підеш?» — «Я нікуди не збираюся. Ти збираєшся?» Він усміхнувся. «Тобі п’ятдесят два, Лар. У тебе бібліотека твоя. Пенсія ще не скоро, а тиск уже є. Донька тебе вже зараз поза очі психічною називає. Ти цього не чуєш, а я ж чую. Ти лишишся сама в чотирьох стінах і за рік сама дзвонитимеш і проситимеш, щоб я повернувся». — «Можливо». — «Ти зараз така хоробра». Сергій похитав головою. «За місяць у тебе хоробрість скінчиться, а квартира без чоловіка почне розвалюватися. Проводка, стояк, вікна. Ти хоч знаєш, де в нас вода перекривається?» — «У коробі, за унітазом, — сказала Лариса Андріївна. — Синій — дальній, червоний — гаряча вода». Він подивився на неї довго й уважно, ніби звіряв її з якимось своїм списком. Тиснути він більше не став і плакати не став.
Він просто почав пояснювати спокійно, сумлінно, ніби вона вперлася на порожньому місці, і від цього спокою в Лариси Андріївни похололо в ногах. «А сьоме квітня? — спитала Лариса Андріївна. — У санаторії. Номер одномісний».
«Путівка гаряча була, — сказав він, не моргнувши. — Я тебе не кликав, бо ти б однаково не поїхала. Лар, ну ти зрозумій, я ж нічого в тебе не відбирав. Ти б однаково підписала. Підписала б і за два дні забула. Просто так було швидше». — «Швидше». — «Звісно, швидше». Він розвів руками. «У Богдана горіло. Він чекати не збирався. А ти в лютому лежала: поки ти вийдеш, поки довідка, поки ти зберешся». — «І ти думав, я підпишу й не спитаю, під що?» — «А ти б і не спитала, Лар. Я взяв і зробив. Лар, я не розумію, чесно, чого ти завелася? Ну підпис. Ну моя рука. Ми двадцять сім років одна сім’я, у нас усе спільне». Лариса Андріївна дивилася на чоловіка й розуміла, що він не бреше.
Він справді не розумів. Він говорив це їй, дивлячись в очі, і повертав за ручку порожню чашку. На чверть оберту, ще на чверть.
«Сергію, — сказала вона. — Я в тебе одне спитаю, ти відповіси, і я більше не питатиму». — «Питай».
«А Оксана тоді сама підписувалася під тим поручительством?» Він не відповів одразу. Лариса Андріївна ще довго поверталася до цієї паузи.
Надто довгої для людини, якій нічого приховувати. Сергій сидів, дивлячись на свою чашку, і повільно повертав її за ручку: на чверть оберту, ще на чверть. За вікном у дворі завила сигналізація й сама собою замовкла.
«Лар, — сказав він і підвів на неї обличчя. — Але ти ж мене знаєш». Цією фразою він закривав усе.
Нею він закінчував розмови про гроші, про Світлану, про те, куди поділися відпускні, про те, чому в нього в машині чужа помада, а помада тоді виявилася Катина. І Лариса потім вибачалася тиждень. Двадцять сім років ця фраза працювала як ключ, який підходить до будь-якого замка в домі.
Лариса Андріївна почула її в тисячний раз і цього разу почула, що в ній сказано. «Ні, — сказала вона. — Виявляється, не знаю…»
