Колишня подруга не привіталася в автобусі, але перед виходом вклала їй у руку клаптик паперу
Агентство «Ключ» містилося на другому поверсі торговельного центру між барбершопом і точкою з чохлами. Лариса піднялася туди в середу й попросила Олену Вікторівну. Олена вийшла, впізнала її й на секунду збилася, а потім усміхнулася й повела до переговорної, де стояли стіл і два крісла, а на стіні світився екран із видами новобудов.
«Я думала, ви зателефонуєте, — сказала Олена. — Ваш чоловік сказав, що ви взяли паузу. Я з ним п’ятий тиждень працюю».
«Олено Вікторівно…» Лариса Андріївна відкрила сумку й виклала перед нею папери. «Ось довіреність. Ось дарча. Ось виписка з третьої міської лікарні. Подивіться на дати».
Олена дивилася довго, довше, ніж треба, щоб прочитати три дати. І за цей час обличчя в неї стало іншим, спершу нерозуміючим, потім уважним, а під кінець дуже обережним. Вона склала папери докупи й поклала назад на стіл і, вкладаючи, торкнулася краю аркуша нігтем, ніби перевіряла, чи не липкий він.
«Двадцять перше лютого, — сказала Лариса. — Двадцять першого лютого я лежала з пневмонією, не могла до вікна дійти». — «Ларисо Андріївно…»
Олена відкинулася в кріслі. «Ви розумієте, що ви мені зараз принесли? Я за цим папером місяць об’єкт готувала». — «Моєю рукою там нічого не написано», — сказала Лариса Андріївна.
Олена встала й пройшлася переговорною. Лариса Андріївна бачила, як вона швидко рахує губами, як рахують збитки. Потім Олена зупинилася й сказала фразу, заради якої й варто було приїхати.
«Я цю угоду не веду від сьогодні». Вона помовчала. «Ларисо Андріївно, а ви знаєте, хто такий Богдан Васильович?» — «Партнер чоловіка, піддони».
«Мій брат, — сказала Олена. — Двоюрідний. Він мені вашого чоловіка й порекомендував: „Допоможи людині, він надійний“». Вона всміхнулася одним кутиком рота. «Надійний».
Лариса Андріївна зібрала папери й пішла до виходу. І вже біля дверей Олена її гукнула: «Ларисо Андріївно, ви пробачте, я у вас на кухні стояла, фотографувала, тьху».
З Богданом Васильовичем Лариса Андріївна зустрілася в четвер. У нього на базі. Серед штабелів піддонів і навантажувачів.
Гладкий, лисуватий чоловік, років шістдесяти. У куртці з логотипом. Розмовляв стоячи, сісти було ніде.
Вислухав, не перебиваючи. Подивився на виписку з лікарні, повернув і витер руку об штанину, хоча рука була чиста. «Ларисо Андріївно, я вам ось що скажу».
Він говорив повільно, добираючи слова. «Я його в діло брав, бо мені людина потрібна була з грошима й головою. Він мені про квартиру сказав: дружина згодна, все по-доброму. До весни виходимо. Я під це діло склад для нього тримав». — «Він не питав моєї згоди».
«Я зрозумів». Богдан Васильович скривився. «Я, знаєте, чужі сім’ї не розбираю. Але людина, яка дружину обійшла, мене обійде за пів дня. Не буде в нас із ним нічого. І передайте йому, щоб не дзвонив, я не люблю по два рази…»
