Корова перестала давати молоко і щовечора мукала на горище. Господиня полізла нагору, а там…
Поліцейський записав свідчення діда Григорія і баби Дарини. Справа проти Олега росла на очах, обростаючи подробицями. Олег затравлено озирався.
Сусіди біля хвіртки вже гули, хитали головами. Хтось крикнув: «Геть із двору, іроде проклятий!» Та чутка, яку він пустив про божевільну стару, обернулася проти нього самого.
Тепер усе село знало, хто тут не при собі. Юрист склав папери до портфеля й тихо сказав Олегові: «Я в цьому не беру участі й вам раджу повернути те, що відібрали обманом».
А далі покотилося. Щойно викрилася афера з Галиною, заговорили й інші старі, у кого Олег обманом викупив хати за безцінь. Підняли старі папери, знайшлися свідки, і махінації із землею при дорозі спливли назовні.
Усі до єдиної, як на долоні. Згодом той сусід із міста дав свідчення, і за ним потяглися інші, ошукані, пограбовані, які нарешті наважилися сказати правду. Будівельна фірма, дізнавшись, що земля Олегові не належить і справа може дійти до суду, розірвала з ним договір того ж дня, без жалю.
За місяць він і справді стояв, але не у дворі Галини господарем, а в кабінеті слідчого, із сірим, змарнілим обличчям. Той самий чоловік у дорогому костюмі, що погрожував виселити вдову, тепер сам відповідав за обман, підробку й погрози старим. Олега повели до машини.
Він ішов, зсутулившись, і не було в ньому ні лиску, ні пихи. Звичайний, спійманий на гарячому шахрай. Згодом хати, які Олег відібрав обманом, за судом повернули старим.
Кому хату, кому гроші. Справедливість хоч і повільно, та дісталася. Галині також повернули загублену пенсію й відшкодували вартість пошкодженого паркану.
Усе до дрібниці, як вона звикла рахувати. Після завершення розгляду Галина стояла на ґанку свого дому, пряма, спокійна, і тримала коробку, останній подарунок Михайла, його захист.
Сусіди підходили, тиснули руку, хтось плакав, хтось сміявся, а Лідія обійняла її міцно. «Молодець, Галю, вистояла, рідна».
«Дякую вам, люди добрі». Галина вклонилася сусідам у пояс. «Не дали скривдити».
Усім миром правду відстояли, як колись. Старі вклонялися їй і дякували: її впертість додала їм сміливості, і вони змогли повернути відібране — своє. Галина лишилася у своєму домі, у тому, що вони з Михайлом будували колода до колоди, під тією самою балкою, де він приховав її порятунок.
Село заговорило про неї з повагою. «Оце тобі й стара: корова почула, а нас усіх від ірода врятувала. Треба ж, еге ж!» На знайдені заощадження Галина полагодила хлів, законопатила щілини на горищі й куницю прогнала.
Більше звір у сіно не лазив. За кілька днів молока в Ромашки стало помітно більше, а невдовзі вона знову давала повне відро густого, жовтого від вершків молока, як і раніше. Ветеринар Андрій, зазирнувши, оглянув Ромашку й усміхнувся.
«Здоровісінька! І молоко повернулося! Диво та й годі, Галино Петрівно!» — сказав Андрій.
Щовечора Галина виходила в хлів, притулялася чолом до теплого рудого боку й тихо казала: «Дякую тобі, годувальнице моя!»
Лідія, заходячи на чай, усе хитала головою. «Це ж треба, корова тебе врятувала! Вчула біду, на горище тебе привела, рідна».
«Не корова». Галина усміхнулася. «Миша мене вберіг, а Ромашка була його голосом». Галин двір знову зажив колишнім життям.
Знову доїлася Ромашка, кудкудакали кури, і вечорами у вікнах горіло тепле, спокійне світло. А слава про вдову, що коров’ячим чуттям та чоловіковою турботою здолала міського багача, рознеслася навколишніми селами.
