Корова перестала давати молоко і щовечора мукала на горище. Господиня полізла нагору, а там…
Коробка виявилася важкою. Галина сіла просто на сіно, поставила ліхтар поруч, відкинула тугу кришку й ахнула, остовпіла. Усередині, загорнуті в чисту церату, лежали документи, цілі, акуратні, перев’язані Михайлом мотузкою.
Зверху — свідоцтво про право власності на дім і землю. Документ був оформлений на двох — на Михайла Андрійовича і Галину Петрівну — і засвідчений печаткою. Під ним — нотаріальний заповіт.
Усе, що належало Михайлові, він заповів їй, чорним по білому, ясно. Ще нижче — стара розписка. Брат Михайла, батько Олега, отримав свою частку грошима ще 30 років тому й розписався.
«Частку в батьківській спадщині отримав повністю, претензій не маю», — стояло там. Підпис, дата, два свідки. Ось тобі й спадкоємець.
Батько Олега давно отримав свою частку грошима й відмовився від подальших претензій, а син приїхав відбирати те, на що його батько вже не мав прав. Були там і інші папери, квитанції, договори на електрику, документи на землю, все на ім’я Михайла й Галини. Усе чисто, все гаразд.
А на самому дні в полотняному мішечку лежали гроші, заощадження, які Михайло збирав усе життя й приховав для неї на чорний день. Серед паперів лежала й записка, написана рукою Михайла: «Галю, якщо читаєш, значить, мене немає. Тут усе наше, не віддавай. Твій Миша». Галина притисла записку до губ і довго плакала вголос, сама на темному горищі.
А Ромашка внизу мукала тихо, ніби разом із нею. Вона ще довго сиділа на сіні, перечитуючи записку, і здавалося їй, що Михайло поруч, що це він провів її за руку крізь страх. «Дякую тобі, Мишо, — шепотіла вона. — Уберіг».
«І тобі дякую, Ромашко. Це ти мене сюди привела, годувальнице моя». Внизу, почувши її голос, корова заспокоєно замукала, ніби зрозуміла, що господиня нарешті знайшла те, що так довго шукала.
Галина обережно спустилася з ліхтарем і коробкою, замкнула хлів, пішла в дім і до світанку розбирала папери за кухонним столом. Тридцять років роботи з обліковими книгами не минули дарма. Вона читала документи й бачила: все беззаперечно, все надійно, все чисто.
Галина перебирала папірець за папірцем, і її руки, колишні бухгалтерські руки, самі безпомилково розкладали все по порядку. На світанку вона знала кожен рядок напам’ять і вперше за два тижні заснула спокійно, а під подушкою лежала та коробка. Спала недовго, але встала вже не зламаною вдовою, а колишньою Галиною, твердою, з прямою спиною і ясною головою.
Вона пов’язала чисту хустку, прибрала в хаті, поставила самовар і стала чекати непроханих гостей спокійно, без колишнього страху. «Приїжджайте, голубчики, — думала вона, дивлячись у вікно на дорогу. — Тепер і я при паперах, тепер поговоримо інакше».
Вранці чорна машина в’їхала у двір. З неї вийшли Олег, юрист і лікарка, поважна повна жінка з казенним нудним обличчям. З ними був і поліцейський, а також двоє з будівельної фірми в однакових куртках.
«Ну що, тітко Галино, надумали?» Олег був веселий і впевнений. «Чи будемо по-поганому, через лікарку та через суд?» Зібралися й сусіди біля хвіртки. Лідія, старі, баби з відрами стояли мовчки, чекали, чим обернеться біда для Галини.
Галина вийшла на ґанок, спокійна, пряма, в чистій хустці. У руках тримала ту саму бляшану коробку з-під чаю. «За законом так за законом, Олежку», — сказала вона рівно.
— Ти папери обіцяв. Ось і я свої принесла. Давай при всіх глянемо…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
