Крик нареченої за дверима розбудив увесь готель. Батько вибив двері й, побачивши те, що сталося
«А цей старий хрич ще й на нашу Катерину зазіхнув», — важко зітхнула Марія Степанівна, накладаючи чоловікові кашу в тарілку. «Час сніданку — саме те, щоб обговорити таке важливе питання», — зауважив Василь Іванович.
«Особисто я не бачу в цьому нічого особливого. Катя в нас дівка видна й може вибрати собі чоловіка, якого вважатиме за потрібне. Якщо до душі їй Богдан, то нехай за нього йде. Не розумію, навіщо робити проблему на рівному місці. Катя вже доросла, і я вважаю, що спершу треба в неї спитати. Може, він припаде до душі нашій доньці? Дорослий, багатий, про такого чоловіка можна тільки мріяти».
«Господи, Василю, ну про що ти говориш?» Марія Степанівна спробувала сплеснути руками від обурення й ледь не впустила каструлю з кашею. «Ну сам поміркуй, що між ними може бути спільного? Він же їй у батьки годиться». «Дарма ти так», — з набитим вівсянкою ротом пробурмотів Василь Іванович.
«Коли чоловік старший, це не так уже й погано, зате поруч із ним наша Катя буде як за кам’яною стіною. А за кого ще виходити? Озирнися довкола, в усьому селі жодного путнього чоловіка. Або ті, що вже зрадили наші традиції й сюди носа не потикають.
Або ті, хто готовий їх зрадити. Навіщо такий чоловік, який нашу Катю в місто повезе, а там, думаю, ти й сама розумієш, самі гулянки та вечірки. Не налаштовані такі люди вже на сім’ю.
Дітей ростити не хочуть. Усе їм тільки розважатися. Невже такої долі для нашої доньки хочеш?» «Ой, ну я цього не казала», — фиркнула Марія Степанівна.
«Ти надто все перебільшуєш, Василю. У мене навіть у думках нічого подібного не було. А от у тому, що ти готовий віддати нашу доньку за першого-ліпшого, нічого доброго немає.
Невже тобі зовсім байдужа її доля? Богдан же не тільки своїм багатством славиться, а ще й кепським норовом. Намучиться наша дівчинка поруч із ним. А потім однаково під батьківське крило повернеться.
Тільки який це сором буде. Ти собі тільки уяви». «Та з чого ти все це взяла?» — вдавився Василь Іванович.
«Нагородила городину. Одразу все життя на сто років уперед розписала й сидиш тут міркуєш. Може, в неї все добре складеться, хто зна.
Та й узагалі, у мене руки доньки Богдан Михайлович іще не просив. А така людина, як він, навряд чи нехтуватиме традиціями. От коли попросить, тоді й поговоримо.
А поки давай спокійно снідати. Ну, їй-богу, накручуєш себе через усілякі дурниці. Хоча справа й виїденого яйця не варта.
Якщо вирішать одружитися, погуляємо на весіллі. Ну, а ні, то ні. Чого даремно гадати?» Позиція чоловіка виводила Марію Степанівну з себе.
Жили вони, звісно, небагато, але не до такої ж міри, щоб рідною донькою торгувати. Видно, Василь Іванович вважав інакше, бо нічим іншим його поведінку пояснити було неможливо. Коли Богдан Михайлович зволив завітати зі своїм сватанням, чоловік мало не червону доріжку йому готовий був постелити.
«Як у народі кажуть, у вас товар, а в нас купець», — розплився в широкій усмішці бородатий чолов’яга років сорока п’яти. Ніхто в селі достеменно не знав, скільки стукнуло Богданові Михайловичу.
Він був у всіх сенсах загадковою постаттю — справжньою таємницею, оповитою мороком. «Може, він узагалі вже одружений?» — припустила Марія Степанівна. «А це все так, ну, про людське око».
«Не вигадуй», — шикнув на дружину Василь Іванович. «І взагалі, помовч. Не бачиш, що ми розмовляємо?» Домовитися вдалося швидко.
Не минуло й пів години, як Василь Іванович пішов будити свою доньку. «Ой, вона в нас така соня», — винувато промимрив він. «Усе спить і спить. Самі розумієте, вік такий. Але нічого, от як заміж вийде, то буде не до сну. А там і дітки підуть».
«Дай-то Боже», — похитав головою Богдан Михайлович. «Дай-то Боже». Усі припущення Марії Степанівни виявилися цілком безпідставними…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
