Крик нареченої за дверима розбудив увесь готель. Батько вибив двері й, побачивши те, що сталося

Ніяких дружин і дітей у Богдана Михайловича й близько не було. Чоловік мріяв обзавестися родиною й дуже сподівався, що Катя подарує йому довгоочікуваного спадкоємця. Дівка вона видна і, судячи з усього, здорова.

«На такій одружитися — мрія будь-якого чоловіка», — міркував Богдан Михайлович, коли ділився з батьком планами на майбутнє. А крім Михайла Григоровича, у нього нікого й не було. Із усієї рідні удвох на білім світі лишилися.

Мати вже кілька років як у могилі лежала. Славна була жінка Анна Петрівна. Лише про одне шкодувала: онуків так і не побачила.

«Не судилося мені, видно, застати тебе одруженим і щасливим. Але ти вже хоча б після того, як я відійду у вічність, переймися цим питанням. А то он який уже став. Бороду відростив довшу, ніж у батька.

А от сина немає. Так і живеш бобилем. Ну де ж таке видано? От і нам із твоїм татом теж не пощастило.

Тільки одного сина Господь дав. А ж бо і він, і я родом із великих, повноцінних родин. Ти, мабуть, уже й не пам’ятаєш, скільки в нашому домі раніше люду було.

Усі разом жили, під одним дахом. А потім розбіглися хто куди. Немає в нинішньої людини цінності сім’ї, навіть у сільської.

Про міських я взагалі мовчу. Отак покоління й зникають. Але ти ж у мене виріс правильним хлопцем».

«Правильним, правильним», — кивав Богдан Михайлович, який уже давним-давно був зовсім не хлопцем. І весь час думав собі: а мати ж має рацію. Сором такому дорослому чоловікові неодруженим ходити.

У його віці попереднє покоління вже онуків няньчило, а Богдан навіть дітьми не обзавівся. Усе ніколи було. Працював і працював заради майбутнього.

Тільки питається, заради чого. «Кому ось дістанеться наша сироварня, коли і мене, і тебе не стане?» — сумно міркував він за вечірнім чаєм із батьком. «А стайня? Ну кому все це потрібно?» «Твоя правда, сину», — кивав Михайло Григорович.

«Одружуватися тобі пора. Що я, що мати давно про це твердимо. Тільки ти все ніяк не наважишся.

З твоїм становищем будь-яка наречена тобі до пари. Вибирай — не хочу. А дівчат у селі видних багато, поки ще всі не порозбігалися.

Та он хоч би ту саму Олесю взяв». «Е, ні», — скривився Богдан Михайлович. «Уже кого-кого, а Олесю я точно не візьму.

Мені інша до душі. Катерину хочу засватати. Як думаєш, віддасть мені її Василь?» «А куди ж він дінеться?» — розсміявся Михайло Григорович.

«За їхнього матеріального становища, мабуть, тільки раді будуть. От сім’я так сім’я. Ніби так, збоку подивишся, цілком собі люди живуть, а грошей як не було, так і немає.

Та й де ж їх узяти?» «А ніде», — хихикнув Богдан. «Хіба що в моїй кишені». «Гаразд, батьку, вважай, порішили.

От як тільки, так одразу. Треба, щоб у матері хоча б 40 днів минуло. А то де ж таке видано? Не встигли поховати, як уже на весіллі гулятимемо.

Не годиться так. Думаю, що ти зі мною згоден». «Це так», — кивнув Михайло Григорович.

«Але ти це, теж особливо не відтягуй. А то знову відкладеш до кращих часів. Потім і зовсім про свої наміри забудеш.

Я ж тебе знаю. Такий уже ти чоловік. І ніби багатий, усе при тобі.

А щойно доходить до того, щоб ухвалити якесь серйозне рішення, одразу в кущі. Це недобре. Думаю, що й сам розумієш».

«Ще й як», — зітхнув Богдан, усі думки якого були зайняті тільки одним — весіллям. Покійну матір, звісно, шкода, але ж життя триває…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇