Лариса взяла під опіку хлопчика, схожого на загиблого сина, але першого ж вечора

Лариса згадувала кухонні вечори, долоню на своєму плечі та його обіцянку: «Я нікуди не подінуся». Тепер вона розуміла ці слова інакше: він і справді збирався залишатися з нею, доки не отримає свого.

У понеділок хлопчика поклали до неврології. Лариса вже називала його Олексієм, щоразу затинаючись, запитуючи, чи можна так. Попереду були томографія, електроенцефалографія, консультація нейропсихолога — повне обстеження. Вона взяла відгули, щоб сидіти поруч із сином.

Вечорами приходив Борис із книжками про кораблі. Вони з Олексієм могли довго обговорювати, чим ял відрізняється від шлюпки. З ним хлопчикові розмовлялося легше, ніж із матір’ю, і Лариса вчилася не тривожитися через це.

Андрієві вона сказала лише, що дитині потрібно перевірити голову. Ні дослідження спорідненості, ні слідства не згадала. Він розпитував незвично докладно: до якого відділення поклали, що виявили лікарі, чи не почав хлопчик щось згадувати. Лариса відповідала небагатослівно.

— Мені здається, ти в чомусь мене підозрюєш, — сказав він якось увечері. — Тільки я не можу зрозуміти, в чому.

— Я втомилася, Андрію.

Лариса переказала цю розмову Світлані Валеріївні.

— Нервує, і це добре. Ви з ним наодинці не залишайтеся. А звичного режиму поки не змінюйте.

У четвер уночі, на початку другої, з поста охорони неврології зателефонували за номером, який залишила слідча. Відвідувач без перепустки просився до дитини із шостої палати.

— Я його батько, з відрядження. Пропустіть хоч на хвилину.

Охоронця попередили ще в понеділок.

— Зачекайте тут, я зв’яжуся з лікарем.

Лариса дрімала в кріслі біля сина, а Борис, який затримався після операції, був в ординаторській. Коли в нього задзвонив телефон, вона саме вийшла по воду. У кінці коридору, за скляними дверима, стояв Андрій у темній куртці. Одну руку він тримав у кишені й наполегливо щось пояснював охоронцеві.

Вона не стала наближатися. Повернулася до сина, зачинила палату й зателефонувала спочатку Світлані Валеріївні, потім Борисові.

Через пів хвилини Борис уже був біля поста. Став поруч з охоронцем, не втручаючись у розмову. Побачивши його, Андрій спробував піти, але внизу чекала машина: працівники, які вели справу, чергували біля лікарні третю ніч поспіль.

Під час затримання в Андрія забрали шприц і ампулу. Назви речовини Ларисі не повідомили — лише пояснили, що її вистачило б, аби дитина більше не прокинулася. Вона попросила на цьому зупинитися.

Уранці син іще спав, а Лариса сиділа біля ліжка й думала про три роки, прожиті поруч з Андрієм. Він засинав на сусідній подушці, підтримував її, і за весь цей час вона не засумнівалася в ньому ні на секунду…