Лариса взяла під опіку хлопчика, схожого на загиблого сина, але першого ж вечора

Того ж дня до слідчого відділу Лариса принесла лабораторний висновок і теку з дитячого будинку. Молода Світлана Валеріївна зі втомленими очима уважно вислухала її. За відповідь Лариса потім була вдячна їй усе життя.

— Ви не марите. Це треба перевірити, і ми перевіримо.

Перевірка тривала три тижні. Чоловіка, який привіз дитину до районної лікарні три роки тому, знайшли, виправивши одну цифру в номері телефону. На другий дзвінок він відповів. Це був Харченко, пенсіонер і рибалка з Вербових Містків.

Він розповів про той липневий день: біля корча витяг із води хлопчика. Спершу вирішив, що той мертвий, але намацав пульс. Загорнув дитину в куртку й повіз до районної лікарні.

Про іншу область він тоді навіть не подумав. Від Олексієвої дачі до Вербових Містків річка долала шістдесят кілометрів, два шлюзи й колишню запань.

— Я вирішив, що дитина з нашого пляжу, — казав Харченко. — У лікарні так і сказав: із річки витяг. А вони трасу записали. Я в запис не заглядав, сам увесь мокрий був.

Із лікарняного архіву дістали картку першого надходження: травма голови, переохолодження. Записаний тоді вік визначали на око, і худого хлопчика визнали молодшим, ніж він був. Невролог дитячого будинку підтвердив, що за останній рік до Роми почали повертатися окремі спогади про раннє дитинство. Він пояснив: таке буває після загоєння травми, коли дитина опиняється в безпечному середовищі.

Потім слідчі перевірили Андрієві справи. Його логістичний бізнес уже чотири роки тримався на межі банкрутства: два кредити на компанію, власні борги, судова тяганина з партнером. За три орендовані машини теж не платили. У листуванні чотирирічної давнини знайшовся забудовник, готовий купити ділянку біля річки. Запропонованих грошей вистачило б на всі борги, і ще залишилося б. Збереглася й чернетка договору.

Окремо знайшли листа юристові, надісланого ще до зникнення Олексія. Андрій запитував: «Чи можна продати нерухомість, що належить неповнолітньому?» У відповіді йшлося: «Мати-опікунка має право укласти таку угоду з дозволу органів опіки, зобов’язавшись надати дитині рівноцінне житло. Цивільний чоловік жодних прав у цій угоді не має». Через місяць після листа Олексій упав із містків у річку.

Світлана Валеріївна говорила з Ларисою рівно, наче пояснювала діагноз:

— Коли хлопчика визнали померлим, будинок успадкували ви одна. Навіть зареєструвавши шлюб, Андрій не отримав би на нього прав: спадщина не стає спільним майном подружжя. Але чоловік міг умовити вас продати його, а вторговані гроші віддати на спільну справу, на якісь вкладення. Будинок нікуди не переведеш, а гроші — куди завгодно. Заради цього він і чекав три роки…