Літній чоловік лишився без допомоги, і студентка не пройшла повз, хоч сама майже нічого не мала

Степан мовчав. Він бачив, як мати говорить неохоче, ніби витягає з пам’яті важкі, іржаві цвяхи.

— Я стала такою, щоб вижити, — продовжила вона. — І, видно, так і лишилася. Пробач мені. Я люблю тебе, справді люблю. Просто показати цього не вмію.

— Я вірю, мамо, — відповів він після паузи. — Але ж тепер інший час. Може, все-таки можна стати добрішою до людей? І до себе теж.

Варвара похитала головою.

— Не кожну звичку можна скинути, як стару кофту. А тобі я інше скажу. У житті люди часто йдуть одне одному по головах, коли їм чогось відчайдушно треба. Так було завжди: і в голодні роки, і раніше, коли за зайвий шматок їжі билися на смерть. Часи змінюються, а людина, якщо притисне нужда, швидко згадує звірячі закони. Тому не лестись нікому. Не підлизуйся. Говори прямо. Так, за правду тебе можуть не любити, зате поруч лишаться тільки справжні люди, без фальші.

Степан тоді не знайшов, що заперечити. Він лише спробував усміхнутися, підвівся з-за столу й пішов до своєї кімнати. Згодом йому не раз здавалося, що мати мала рацію. У роки дефіциту, в робітничих колективах, у чергах, у побутових суперечках він бачив, як швидко люди забувають про м’якість, коли йдеться про власну зручність. І материнське правило пустило в ньому міцне коріння: говорити те, що думаєш, не озираючись на чужу образу.

У двадцять п’ять років Степан працював на заводі запасних частин. Праця була важка, зміни виснажували, але платили непогано, і він вважав себе людиною надійною, міцно стоячою на ногах. Одного разу після нічної зміни він ішов ранковим містом разом із товаришем Тарасом. Повітря було прозоре, сонне, вулиці тільки прокидалися, рідкі перехожі поспішали у своїх справах.

І тут назустріч їм майже летіла молода жінка. На ній була легка сукня в дрібну квіточку, волосся розвівав вітер, а обличчя сяяло такою радістю, ніби весь світ щойно повідомив їй добру новину. Вона була настільки поглинута собою, своїми думками й усмішкою, що не помітила двох чоловіків і ледь не врізалася в Степана.

Він, утомлений після безсонної ночі, зреагував миттєво й різко: