Літній чоловік лишився без допомоги, і студентка не пройшла повз, хоч сама майже нічого не мала

— Ви що, зовсім не дивитеся, куди йдете? Дорога ж не тільки для вас однієї.

Тарас спробував легенько торкнути його за рукав, мовляв, облиш, але Степан уже продовжував:

— Розумію, у вас, видно, якесь свято, але іноді все-таки треба помічати людей довкола. А то так і зіб’єте когось.

Дівчина подивилася на нього без страху й без роздратування. Навпаки — в її очах майнули іскри сміху. Вона схилила голову, ніби перед нею стояв вередливий хлопчисько, і розсміялася:

— Ох, який грізний. Ти чого такий сердитий, хлопче? Не спав усю ніч, чи що?

Це було сказано так легко й точно, що Степан мимоволі завмер. Він і справді повертався з нічної зміни, і безглуздий збіг зробив його злість смішною навіть для нього самого. Губи, звиклі стискатися в пряму лінію, раптом здригнулися. Він усміхнувся, а потім майже засміявся.

Тарас дивився на друга з непідробним подивом. Він давно поважав Степана: той був чесним робітником, не ховався за чужі спини, якщо треба — допомагав без зайвих розмов. Але усмішку на його обличчі Тарас бачив рідко. Надто вже той був твердий, запальний, не вмів пом’якшуватися там, де проста жартина вирішила б більше, ніж сувора правда.

Дівчину звали Мар’яна. Вона розповіла, що щойно склала передостанній іспит на відмінно, тому й ішла, нічого не помічаючи довкола. Степан, уже збентежений власною різкістю, перепросив. Розмова зав’язалася сама собою. Мар’яна говорила швидко, жваво, з такою природною теплотою, що поруч із нею навіть ранок здавався світлішим.

За кілька хвилин Тарас відвів Степана трохи вбік і тихо сказав: