Літній чоловік лишився без допомоги, і студентка не пройшла повз, хоч сама майже нічого не мала

— Вона змусила тебе усміхнутися. Тримайся за неї, Степо. Таку не відпускають.

Степан і сам це зрозумів. Якщо людина однією фразою зуміла погасити його роздратування й викликати справжню, не вичавлену усмішку, значить, у ній було щось рідкісне. Мар’яна не стала виправдовуватися, не стала підлещуватися, не посипала голову попелом. Вона просто перевела незручність у сміх, і це вийшло в неї легко, без фальші.

Вони почали зустрічатися. Степан дізнався, що Мар’яна навчається на педагога й збирається працювати з молодшими дітьми. Професія вимагала терпіння, доброти, сили й уміння бачити за дитячою примхою її страх або розгубленість. Можливо, саме тому вона так швидко знаходила ключ навіть до таких похмурих людей, як Степан. Сам він не міркував про це глибоко. Він лише відчував: поруч із нею всередині стає тихіше, а губи частіше самі собою складаються в усмішку.

За пів року Мар’яна вже працювала в місцевій школі, а вони вирішили одружитися. Свято влаштували скромне, тільки для найближчих. Батьки Мар’яни й Варвара Михайлівна зустрілися спокійно, без натягнутих люб’язностей і зайвого галасу. Розмови йшли легко, молодим бажали щастя, дім наповнився рідкісним для Степана відчуттям злагоди.

У якийсь момент Варвара підійшла до сина і, трохи нахилившись, сказала йому майже на вухо:

— З нею ти ніби зсередини світлішаєш. Вона вміє повертати тобі усмішку. Бережи її, Степане. Не випускай із рук те, що саме прийшло у твоє життя.

Ці слова дивовижно збіглися з тим, що колись сказав Тарас. Для Степана це прозвучало майже як знак. Він іще міцніше переконався: Мар’яна — його доля.

Після належного очікування вони розписалися й переїхали до просторої трикімнатної квартири Варвари. Місця вистачало всім, та й до школи, де працювала Мар’яна, було зовсім близько. Її батьківський дім був далі, дорога забирала б час і гроші, а вона сама вважала природним жити там, де дім чоловіка, якщо в родини є така можливість.

Так і потекло їхнє життя. Степан і далі ходив на завод, повертався втомлений, із запахом металу й робочого одягу. Мар’яна вчила малюків писати перші літери, терпляче розбирала їхні сльози, бійки, образи й кумедні таємниці. Увечері вони говорили про майбутнє, дедалі частіше повертаючись до думки про дитину. Здавалося, попереду багато років, і всі головні радощі ще тільки збираються увійти в їхній дім…