Літній чоловік лишився без допомоги, і студентка не пройшла повз, хоч сама майже нічого не мала

Та радість обірвалася раптово. Варвара Михайлівна померла, коли їй було лише п’ятдесят п’ять. Згодом з’ясувалося, що серце давно давало збої, тільки вона нікому не казала. Не скаржилася, не просила, не показувала слабкості. Так вона прожила все життя — ніби біль існував окремо, а вона окремо.

Степан після похорону ходив як загублений. Він не вмів плакати відкрито, не вмів говорити про горе, але всередині ніби утворилася порожня холодна яма. Рятувала його тільки Мар’яна. Вона була поруч, коли він мовчав годинами, коли прокидався серед ночі, коли машинально шукав поглядом матір у квартирі, де кожна річ іще зберігала її присутність.

— Я розумію, як тобі тяжко, — говорила Мар’яна, сідаючи поруч. — Маму втратити — це страшно. Але не тримай її болем, Степо. Уявляй, що вона просто поїхала ненадовго. Що колись відчиняться двері — і вона знову ввійде. Так тобі легше буде відпустити її душу туди, де їй тепер спокійно.

Він слухав і вперше дозволяв собі спиратися на іншу людину не лише справою, а й серцем. Мар’яна допомогла йому прийняти те, що мати більше не повернеться. Не забути, не перестати любити, а саме змиритися й жити далі.

За рік, коли їм обом було по тридцять один, Мар’яна повідомила, що чекає дитину. Степан розгубився від щастя. А незабаром йому наснилася мати. Сон був незвичайно ясний: Варвара стояла перед ним молода, здорова, з таким обличчям, яким він ніколи не бачив її за життя. В її очах не було колишньої втоми.

— Не мучся через мене, синочку, — сказала вона. — Мені добре. Я знову зустріла твого батька. А у вас народиться дівчинка. Тільки виховуй її не самою строгістю. Люби її так, щоб вона це відчувала. Не повторюй моїх помилок, інакше сам потім гірко шкодуватимеш.

Степан прокинувся з полегшенням, ніби й справді отримав звістку від матері. Її слова він запам’ятав, але сенсу до кінця не збагнув. Мар’яна була вагітна, він хвилювався за неї, носився з клопотами, допомагав по дому, і поступово попередження зі сну відсунулося кудись у глибину пам’яті…