Літній чоловік лишився без допомоги, і студентка не пройшла повз, хоч сама майже нічого не мала

Дівчинка народилася в строк. Назвали її Оксаною. Пологи виявилися тяжкими, Мар’яна довго приходила до тями, аж до виписки виглядала слабкою й виснаженою. Степан злякався, що їй самій не впоратися, і звернувся до її матері.

— Ганно Семенівно, допоможіть нам перший час, — попросив він. — Мені на роботу треба, а Мар’яні зараз важко навіть себе підняти, не те що з малою впоратися.

— Звісно, допоможу, — відповіла вона без вагань. — Не хвилюйся, Степане. Буду поруч, скільки треба.

Мар’яна найбільше переживала через ліки, які їй призначили після пологів. Через них довелося відмовитися від грудного вигодовування, і вона зводила себе так, ніби вчинила щось непоправне. Ночами лежала з розплющеними очима, прислухалася до дихання доньки й шепотіла, що підвела її.

Ганна Семенівна одного разу не витримала й сказала твердо:

— Мар’яно, припини себе мучити. Якщо ти не вилікуєшся, кому від того легше стане? Дитині потрібна жива, здорова мати. Скільки дітей виросло на сумішах — і нічого, міцні, хороші. Зараз головне, щоб ти стала на ноги.

Слова були різкуваті, але саме така прямота привела Мар’яну до тями. Оксану перевели на штучне харчування. Поступово дівчинка стала краще набирати вагу, зміцніла, порожевіла. Мар’яна, дивлячись на неї, вже й сама зізнавалася:

— Може, й справді не треба було так убиватися. Он як вона росте.

— От і я тобі про те, — відповідала мати. — Спершу все здається кінцем світу, а потім виявляється, що можна жити далі.

Оксана росла великою дитиною. У дитсадку її пухкі щоки й складочки нікого особливо не тривожили: виховательки розчулювалися, діти приймали її такою, як є. Але все змінилося, коли дівчинка пішла до школи. Там діяли інші, жорстокі дитячі закони. Те, що дорослим здавалося милою повнотою, однокласники швидко перетворили на привід для насмішок.

Оксана дедалі частіше поверталася додому з почервонілими очима. Мар’яна намагалася розпитати, що сталося, та донька відводила погляд, м’яла рукави й твердила, що все нормально. Спершу батьки вирішили, що вона просто важко звикає до школи: новий режим, уроки, чужі діти. Але одного разу дівчинка не витримала. Вона кинула портфель біля дверей, притислася до матері й заплакала так відчайдушно, що слова виходили крізь схлипування.

— Мамо, я більше туди не хочу. Вони мене товстою називають. Штовхають, портфель копають. Сміються, коли я проходжу…