Люба дочекалася, поки піде чоловік, і виконала дивне доручення матері, після якого звичне сімейне життя вже не здавалося колишнім

Їхнє життя здавалося надійним, але Лідія Степанівна ніколи не приймала зятя остаточно. Вона не влаштовувала сцен і не намагалася завадити весіллю. Сиділа за святковим столом із прямою спиною, вручила молодятам конверт і корисний подарунок, розмовляла з Миколою ввічливо. Однак час від часу так пильно вивчала його профіль, ніби намагалася зіставити теперішнє обличчя з образом, який бачила колись дуже давно.

Одного разу вона запитала зятя, чи не жив він у дитинстві в місцях, звідки родом їхня сім’я. Микола розсміявся й пояснив, що виріс за сотні кілометрів звідти, у бабусиному домі. Пізніше він казав дружині, що самотня мати старіє й від нудьги починає бачити зв’язки там, де їх немає: то сусідка нібито привіталася не тим тоном, то обличчя зятя здається знайомим. Оксана погодилася. У побутових питаннях чоловік майже завжди міркував розважливо, а до темних родинних передчуттів вони зазвичай не доходили.

О пів на дев’яту Лідія Степанівна зайшла до квартири з великою картатою сумкою на коліщатках. Колись вона прожила тут майже тридцять років, а два роки тому поступилася житлом доньці й переселилася ближче до ринку. Як завжди, мати спершу оглянула кухню. Не в пошуках пилу чи безладу — радше ніби перевіряла, чи все залишилося на своїх місцях. Оксана повідомила, що стіни поки не чіпали: плитку, яку вибрав чоловік, мали привезти лише наприкінці місяця.

Мати сіла біля столу й спостерігала, як донька загортає банки з аджикою в газету й перекладає рушниками. Трьох банок, на її думку, було досить: сестра Ганна однаково половину роздасть сусідам і племінникам. Краще взяти кабачки, які та особливо любила. На запитання про тривалість поїздки Лідія Степанівна відповіла непевно. Ганна покликала її для розмови, але пояснювати, про що саме йтиметься, не стала.

Розгладжуючи рушник на колінах, мати уникала дивитися доньці в очі. Суглоби на пальцях розпухли, але нігті, як завжди, були коротко й рівно підстрижені. На безіменному пальці залишалася обручка. Від дня смерті Павла вона жодного разу її не знімала. Оксана помітила цю руку, але пов’язала напруження матері з майбутньою розмовою в Ганни, а не з тим, що вже відбувалося в їхній кухні.

О десятій несподівано повернувся Микола: на станції змінили графік, і він устиг заїхати пообідати. Оксана зраділа можливості посадити їх за один стіл. Вона розлила борщ, нарізала хліб і м’ясну закуску, поставила сметану. Чоловік зауважив, що теща вибрала вдалий час для поїздки: скоро на кухні почнуться ремонт, пил і шум. Він розповів про кутовий гарнітур, нову витяжку й плитку, а тоді кивнув на стіну над столом.

Там висів круглий механічний годинник у потемнілому дерев’яному корпусі. Замість звичних цифр на циферблаті стояли римські, а під ним на петельці погойдувався латунний ключ. Оксана пам’ятала годинник із найранішого дитинства. Щосуботи його заводив батько, пізніше — мати, а коли донька підросла, цей обов’язок довірили їй. Механізм ішов голосно й нерівно: надвечір поспішав, уночі відставав, а кожен четвертий удар лунав із ледь помітною кульгавістю.

Микола запропонував зняти цю стару річ під час ремонту. За його словами, годинник давно неточно показував час і не пасував до нового інтер’єру. Натомість він був готовий купити електронний — із підсвіткою і навіть термометром. Лідія Степанівна відклала ложку й сухо сказала, що годинник залишиться. Його купив Павло Миронович після першого підвищення, сам привіз додому й довго вивіряв лінійкою місце для цвяха. Тож переживе він і ремонт, і всіх, хто сидить за столом…