Люба дочекалася, поки піде чоловік, і виконала дивне доручення матері, після якого звичне сімейне життя вже не здавалося колишнім

Зять опустив очі до тарілки. На його вилиці кілька разів сіпнулася жилка. Нарешті він промовив, що сперечатися не стане: дім належав родині, отже, вирішувати їм. Мати поправила його — квартира тепер Оксанина, але годинник однаково спільний. Після цього вона встала й узялася мити свою тарілку, хоч донька просила залишити посуд у мийці.

Стоячи до них спиною, Лідія Степанівна раптом неголосно вимовила: «Дани…» — і різко обірвала слово. Микола підвів голову й перепитав. Мати, не обертаючись, заговорила про розбиту кришку цукорниці, яку доведеться замінити. Оксана не надала обмовці значення. Люди у віці іноді плутали імена, називали кабінет поліклінікою або зверталися до доньки ім’ям покійної родички.

Сумку вниз відніс Микола. Їхній сусід саме їхав до автостанції й погодився підвезти Лідію Степанівну. Чоловік глянув на наручний годинник, сказав, що вже запізнюється, поцілував Оксану в скроню й пішов до своєї машини. Мати залишилася в напівтемному під’їзді й несподівано міцно стиснула руку доньки обома долонями.

— Послухай уважно й не перебивай. Зніми на кухні старий годинник і відкрий задню кришку. Тільки Миколі нічого не кажи — ні сьогодні, ні завтра.

Оксана зажадала пояснити, що там заховане і чому все має відбуватися потай. Мати лише відповіла, що донька побачить сама, попросила не телефонувати до вечора й швидко попрямувала до машини. Вона не озирнулася ні біля під’їзду, ні перед тим, як сісти поруч із водієм. За кілька секунд автомобіль зник за рогом двору, а Оксана залишилася біля відчинених дверей із відчуттям, ніби ранок закінчився значно раніше, ніж належало.

У долоні ще відчувався тиск материного персня. Лідія ніколи не говорила загадками й не любила театральних пауз. Якщо в магазині їй продавали зіпсований товар, вона називала це прямо; якщо була невдоволена донькою, не ховала невдоволення за натяками. Тому коротке доручення лякало сильніше за будь-яку довгу історію. Мати явно знала, що Оксана побачить, і водночас боялася вимовити це вголос.

Вихідний день перетворився на нескінченне чекання. Оксана перемила все, до чого змогла дотягнутися, витерла антресоль, розібрала холодильник і двічі діставала нижній піддон, бо вперше забула про решітку. Потім завантажила пральну машину й сіла навпроти круглого скла. Барабан обертав синю й білу тканину, вода глухо хлюпалася, але крізь цей шум вона й далі розрізняла старий годинник за спиною.

Цокання йшло з тим самим збоєм на кожному четвертому ударі. Оксана обернулася до стіни. Дерев’яний корпус був особливо темним біля нижнього краю, якого десятиліттями торкалися пальці. На склі тягнулася тонка подряпина — у дванадцять років вона сама залишила її металевою пряжкою, коли ледь не впала з табурета. Унизу висів ключ. Усе це було знайомим, домашнім і зовсім нездатним приховувати загрозу.

Вона кілька разів телефонувала матері. Спершу гудки йшли довго, потім зв’язок обірвався. Повторні спроби дали той самий результат. Лише ближче до четвертої прийшло коротке повідомлення: доїхала, все добре, зателефонує пізніше. Жодного слова про доручення, ніби розмова в під’їзді Оксані привиділася…