Маля бідної покоївки заповзло до кабінету ватажка банди…

Про те, що довелося майже сорок хвилин розбиратися з кріпленнями й тричі дивитися навчальне відео, він промовчав. Не розповів і про Романа, який об одинадцятій вечора спустився з терміновими звітами. Помічник застав свого начальника, зігнутого над ременями на задньому сидінні, поклав папери на капот сусіднього автомобіля й пішов назад до ліфта. Тоді не пролунало ані запитання, ані коментаря.

Тепер Андрій стояв біля відчинених дверцят, поки Оксана всаджувала доньку. Софія зацікавилася замком ременя, взялася за нього обома руками й засміялася. Ранкові тривоги матері їй були незрозумілі. Нове крісло здавалося ще однією цікавою річчю, яку можна роздивлятися й торкатися.

Андрій повів машину з незвичною для себе обережністю. Так плавно він не проходив повороти, мабуть, років десять. Зазвичай дорога була проміжком між справами. Сьогодні він відчував її інакше: на задньому сидінні була Софія, і кожен рух керма мав до неї стосунок.

Оксана сиділа поруч, переплівши пальці на колінах. Вона дивилася у вікно й мовчала. Слова здавалися небезпечними: варто було почати дякувати чи пояснювати своє хвилювання, і стримувати сльози стало б важче. Андрій не намагався заповнити мовчання розмовою. Машина м’яко рухалася містом, везучи їх до ранку, якого обидва по-різному боялися.

«Сонячний зайчик» містився на першому поверсі старого особняка на тихій вулиці. Над входом висіла жовта вивіска, розписана вручну. За великими вікнами виднілися низенькі столики, полиці з іграми, поставлені півколом дитячі стільчики. Виховательки вже збирали ранкову групу.

Завідувачка вийшла їм назустріч. Їй було близько шістдесяти: невисока, кругловида, із сивиною й окулярами на ланцюжку. Побачивши дитину, її обличчя ожило тією спокійною радістю, яка не потребує перебільшених вигуків. Вона дивилася на Софію з теплотою людини, що багато років дбала про дітей.

— То ось хто до нас сьогодні прийшов! Доброго ранку, Софіє. Давай знайомитися. Хочеш подивитися, що в нас є?

Вона простягнула руки. Оксана завмерла й пригорнула доньку міцніше. Уперше за вісім місяців їй належало залишити дитину в яслах, під опікою виховательок. Тепер треба було розтиснути руки, передати малечу завідувачці й піти без неї. Омріяне місце в яслах уже було отримане, але простішим від цього прощання не стало.

Андрій стояв на пів кроку позаду. Він звик знати, чим допомогти в складній розмові: натиснути, вимагати, ухвалити рішення. Тут від нього нічого такого не вимагалося. Його власні руки здавалися безпорадними, аж поки він нарешті не підняв долоню й ледь відчутно не торкнувся плеча Оксани.

За три роки між ними не було такого дотику. У ньому не відчувалося ні розпорядження, ні господарської дистанції. Оксана не відсахнулася. Заплющила на мить очі, видихнула й обережно передала Софію завідувачці.

Дівчинка серйозно подивилася в незнайоме обличчя. Потім помітила ланцюжок окулярів, ухопилася за нього й задоволено захихотіла. Завідувачка розсміялася. В Оксани теж вихопився сміх, майже не відмінний від схлипу; вона прикрила губи долонею, дивлячись, як спокійно донька влаштовується на чужих руках.

— Не тривожтеся, люба. Усе буде добре. Забирайте її о четвертій. Гадаю, до того часу в нас уже з’явиться перша картина. Якщо не на папері, то на власних щічках — точно.

До машини Оксана дійшла, жодного разу не озирнувшись. Андрій розумів, яких зусиль це їй коштувало. Він відчинив пасажирські дверцята, дочекався, поки вона сяде, і повернувся за кермо. Вони їхали набережною мовчки. На другому світлофорі вона все-таки заговорила, не відводячи погляду вперед:

— Дякую тобі, Андрію.

Останній склад здригнувся. Вона не додала по батькові, не стала надавати вдячності належної службової форми. Ім’я прозвучало просто й близько. Андрій не відповів; загорілося зелене, і він плавно рушив.

За склом пропливали вітрини, біля яких він не зупинявся, сквери, якими не гуляв, мокрі міські квартали. Він дивився на дорогу й не відразу помітив, що всміхається. Усмішка лишалася з ним, поки вони їхали далі, і ховати її чомусь не хотілося…