Маля бідної покоївки заповзло до кабінету ватажка банди…

У середу над містом висів осінній туман. Ранок був холодний і сірий. Оксана приїхала у свої звичні сьома нуль п’ять, однак прямувати до пральні їй більше не треба було. Вона зупинилася в передпокої із Софією на стегні й розгублено озирнулася. Шлях, звичний до останнього кроку, раптом змінився.

Для першого дня в яслах вона дістала найкращу блузку. Білу тканину старанно випрасувала, комір застебнула до самого верху. Андрій відразу помітив і ретельність цих приготувань, і стару бліду плямку біля другого ґудзика. Її вже було не вивести. Оксана зробила все, що могла, з тим, що мала, і від того її вбрання здавалося особливо зворушливим.

Софія була в синьому пальтечку й в’язаній шапочці. Оксана посадила її на лаву, стала застібати ґудзики, але руки не слухалися. На третьому вона зупинилася й кілька секунд просто намагалася рівно вдихнути. Андрій вийшов із кабінету з ключами від машини.

— Сьогодні поїдемо разом. Я відвезу вас.

Оксана підвела голову.

— Андрію, будь ласка, не треба. На метро всього три зупинки. Ми дістанемося, правда. У вас стільки справ, а я…

— На цей ранок у мене нічого не призначено.

Він збрехав спокійно, навіть не замислившись. Дві важливі зустрічі стояли в розкладі ще вчора; увечері Андрій скасував обидві. Причин Романові не пояснив. Помічник обмежився своїм незмінним підтвердженням, у якому важко було вчути щось, крім готовності виконати розпорядження.

— Ходімо. Машиною зручніше й швидше.

Сперечатися Оксана не стала. Відмова могла його образити, а на нові пояснення вже не лишалося сил. Вона надто довго готувалася до цього ранку, надто багато разів уявляла, як віддасть доньку незнайомим людям, щоб зараз іще вирішувати, чи має право прийняти запропоновану допомогу.

У підземному паркінгу стояв чорний седан Андрія. Коли він відчинив задні дверцята, Оксана зупинилася. Посеред сидіння було закріплене нове дитяче крісло графітового кольору. Від нього ще ледь пахло пакуванням.

— Ви… Коли ви встигли?

— Учора вночі поставив…