Мама залишила мені спадок і дивного листа, попросивши поки що приховати правду від дружини

Наступні три дні тягнулися, як липка петля. Я жив під одним дахом із людьми, які усміхалися мені, питали про самопочуття, приносили чай, а самі чекали зручного моменту, щоб ударити. Доводилося стежити за обличчям, за голосом, за кожним рухом. Не затримувати погляд надто довго. Не відсмикувати руку, коли Оксана звично торкалася мого плеча. Не зриватися, коли Тарас починав говорити про «практичні питання».

Вночі я майже не спав. Лежав на краю ліжка, чув поруч рівне дихання Оксани й не міг збагнути, як людина здатна так спокійно засинати біля того, кого збирається обібрати. Іноді вона уві сні поверталася до мене, торкалася рукою мого плеча — і цей дотик був гірший за удар. Удень доводилося зображати втомленого, пригніченого сина, який нічого не підозрює про чужий план. Я навчився відповідати односкладово, ховати очі в чашку, виходити у двір під приводом дзвінка чи свіжого повітря. Ця роль забирала сили, але саме вона втримувала мене від помилки.

На четвертий день напруга в домі стала майже відчутною на дотик. Під вечір я сидів у дворі на старій лавці, тримав у долонях чашку вже охололої кави й вдихав вологий запах землі після дощу. З прочиненого вікна літньої кухні долинули голоси. Тарас говорив глухо, роздратовано:

— Не можна більше тягнути, Оксано. Чотири дні минуло. Якщо там є гроші, він рано чи пізно кудись їх переведе. Треба розуміти, що в нас у руках.

Я завмер, не доніс чашку до губ.

— А якщо він сказав правду? — відповіла дружина. — Раптом там справді борги? Ми ж нічого не знаємо.

Тарас усміхнувся — навіть не бачачи його обличчя, я почув це по інтонації.

— Ти сама-то віриш? Він ніколи не знав, що в матері було. А вона не простачка, як він думав. Якщо там щось серйозне, він дізнається не одразу. Нам треба встигнути раніше.

По хребту пройшов холодний злий укол. В одному Тарас мав рацію: я справді нічого не тямив у маминих справах. Та він помилявся в головному. Мама тямила все.

Я почув у його голосі ту зневагу, яку він, видно, завжди ховав під жартами. Для нього я був зручним простаком, людиною, яку можна обвести довкола пальця, поки вона зайнята похороном і власною тугою. Ця думка не стільки вразила, скільки остаточно протверезила. Якщо раніше десь усередині ще жевріла болісна жалість до Оксани, тепер поруч із нею піднялося інше почуття — холодне бажання довести мамин задум до кінця.

— Юрист готовий, — додав він після паузи. — Потрібен твій знак. Дай мені день-два, я по ньому зрозумію, є там здобич чи ні.

Я підвівся з лавки, витримав кілька секунд і зайшов на кухню так, ніби нічого не чув. Дістав цукорницю, насипав цукру в чашку й сказав буденно:

— Надвечір прохолодно стало. Вітер піднімається.

Вони перезирнулися миттєво, насторожено. Їхня колишня впевненість дала першу тріщину. Здобич, як їм здавалося, могла вислизнути з-під носа.

У спальні я щільно зачинив двері й набрав Богдана Мироновича.

— Вони почали ворушитися, — сказав я тихо. — Думаю, скоро підуть відкрито. Нерви не витримують.

— Добре, — відповів нотаріус. — Отже, все розвивається так, як передбачала ваша мати. У потрібний момент ви маєте дати їм рівно стільки, щоб вони вирішили: чекати більше не можна.

Мені було гидко від самої думки про приманку. Грати на жадібності близьких людей здавалося брудним, принизливим, майже схожим на їхні власні методи. Та варто було згадати запис, де Оксана спокійно погоджувалася чекати смерті мами заради грошей, — як сумніви зникали. Наступного дня я зробив перший хід…