«Мамо, знайомся, це моя наречена…» Мати була шокована, коли подивилася на обличчя дівчини

«З’явилися новини. Зателефонуйте завтра, коли зможете. Детектив».

Усього кілька слів, але від недавнього спокою майже нічого не лишилося. Ось те, чого вона чекала. І саме тепер, коли невідомість могла скінчитися, Наталю охопив найсильніший страх. Вона швидко вимкнула сповіщення й поклала телефон на стіл, не розуміючи, як поводитися далі.

Сергій помітив її нерухомість і подивився в бік екрана.

— Хто написав?

Він запитав без натиску, зі звичайною цікавістю. Знав, що Наталя не завжди охоче розповідає про свої справи, особливо робочі. Вона спробувала всміхнутися, однак відчувала, що обличчя не слухається, а усмішка виходить напруженою.

— Нагадали, що завтра звіт.

Їй хотілося, щоб відповідь прозвучала невимушено. Але Сергій насупився: реакція дружини явно не відповідала простому нагадуванню про роботу.

Наступного ранку Наталя сиділа за робочим столом перед звітами. Цифри розпливалися, рядки не складалися в зміст. Вона намагалася зосередитися, але щоразу поверталася до вчорашнього повідомлення. У детектива з’явилися новини. Поки що це могло означати будь-що, і жодну з можливостей вона не могла ні прийняти, ні відкинути.

Телефон завібрував. Наталя різко підвела голову, відклала документи й узяла його до рук. Андрій Іванович написав знову:

«Чекатиму на вас за годину в тому самому кафе. Андрій».

Вона дивилася на коротке повідомлення, і подих перехоплювало. Учора відповідь іще була десь попереду, за словом «завтра», за роботою, за необхідністю зателефонувати. Тепер між нею і тим, що дізнався детектив, залишалася одна година. Від цієї близькості серце забилося так сильно, що Наталя насилу втримувала думки.

Що він скаже? Це запитання поверталося знову й знову. Вона стиснула телефон, намагаючись зібратися. Звіт лежав перед нею, але продовжувати роботу було неможливо. Хотілося негайно вийти з офісу, однак Наталя стримала себе, взяла склянку води й зробила кілька ковтків. Потім заплющила очі, намагаючись бодай осмислити, що зараз відбудеться зустріч, на яку вона чекала.

— Наталю, тобі зле?

За спиною стояла Даша, молодша колега. Вона й раніше запитувала про самопочуття, коли помічала, що Наталя не в гуморі. Довелося знову взяти себе в руки й спробувати всміхнутися.

— Усе нормально. Вийду трохи подихати свіжим повітрям. Не хвилюйся.

Даша не стала розпитувати далі, тільки уважно подивилася на неї. Наталя вийшла з кабінету, подумки повторюючи власну відповідь. Нормально? Нічого нормального в тому, що з нею відбувалося, вона не відчувала. Думками вона вже була далеко від роботи й розуміла, що не зможе зараз повернутися до цифр і паперів.

Вона зібралася з силами, взяла сумку й попрямувала до виходу. Клопоти офісу лишилися позаду. Наталя сіла в машину й поїхала до кафе, відчуваючи, як із кожним кілометром посилюється тиск у грудях. Вона намагалася відволіктися, вдивлялася в обличчя перехожих, але вони розпливалися перед очима й ніби віддзеркалювали лише її власне сум’яття.

Правду необхідно було дізнатися. Ця потреба стала сильнішою за страх перед зустріччю, хоча страх нікуди не зник. Наталя думала про життя, яке звикла вважати стійким, про майбутнє, про те, що приховувала від близьких. Усе це тепер залежало від розмови за столиком у кафе. Вона їхала туди, не уявляючи, якою вийде після почутого і як понесе це знання далі.

Прибувши, Наталя оглянула залу й побачила Андрія Івановича біля вікна. Він сидів так, щоб бачити тих, хто входить. Коли вона підійшла, детектив підвівся.

— Радий вас бачити, Наталіє Олегівно. Сідайте.

У його рівному голосі чулася втома. Наталя сіла мовчки. Вона намагалася впоратися з тремтінням у руках, упорядкувати думки, але нічого не виходило. Стільки часу вона прагнула цього моменту — і тепер навіть кілька митей перед відповіддю здавалися нестерпними.

— Будь ласка, не тягніть, — сказала вона. — Що ви дізналися?

Голос тремтів, хоч Наталя й намагалася надати йому твердості. Детектив злегка нахилився вперед і подивився серйозно…