«Мамо, знайомся, це моя наречена…» Мати була шокована, коли подивилася на обличчя дівчини

У суботу Наталя підвелася раніше за всіх. Їй хотілося приготувати до вечора все, що вона задумала, і кухня невдовзі наповнилася запахами хліба, запеченого м’яса та прянощів. Вона переходила від столу до плити, звірялася з рецептами, займалася соусом. За цими клопотами стояло одне бажання: нехай знайомство вдасться, нехай синові та його дівчині буде приємно в них удома.

— Мамо, ти вже готуєш? — запитав Максим, заходячи до кухні й потягуючись.

— Звісно, сину, — усміхнулася Наталя, помішуючи соус у каструлі. — Хочу, щоб до вечора все було готове.

Він оглянув стіл, заставлений продуктами, і розсміявся.

— Таке враження, ніби ми запросили всіх родичів і друзів одразу.

Максим узяв із вази яблуко, а Наталя подивилася на нього з усмішкою.

— У нас чудовий привід. Чому б не постаратися?

— Ти ж маму знаєш, — озвався Сергій, з’являючись у дверях. Він поправив окуляри й підійшов до дружини. — Їй треба, щоб стіл був повен смаколиків.

Він обійняв її за талію. Наталя поцілувала чоловіка в щоку й одразу простягнула йому дошку з мискою овочів.

— Бачу, обидва прийшли допомагати. Любий, тоді з тебе нарізка овочів.

— А мені ще по квіти для Оксани, — поспішно сказав Максим, відкушуючи яблуко. — Я й так уже запізнююся.

— По квіти?

— Хочу, щоб вона запам’ятала цей вечір. Вона заслуговує на гарний вечір, мам.

Наталя кивнула. Уважність сина тішила її, і до клопотів зі столом домішувалася гордість за нього.

— Тоді йди. Тільки вибери щось гарне й не затримуйся.

— Не хвилюйся, я знаю, що взяти.

Він попрямував до виходу, а Наталя повернулася до плити. Сергій уже різав овочі.

— Ну що, готовий до вечора? — запитала вона.

— До твоїх кулінарних шедеврів я завжди готовий.

— Лестиш, — засміялася Наталя, помішуючи соус. — Але приємно.

Вони готували й обговорювали майбутню вечерю. Ці звичні домашні справи допомагали їй утримувати думки на сьогоднішньому вечорі. Для Максима він був важливим, і Наталя хотіла зустріти його дівчину з теплом, без власної незрозумілої тривоги.

— Як думаєш, Оксана дуже хвилюється? — запитала вона, переливаючи соус у соусник.

— Можливо. Максим каже, вона дуже мила. Думаю, все складеться добре.

— Сподіваюся.

Надвечір стіл був накритий, свічки горіли, залишалося тільки переконатися, що нічого не забуто. Наталя ще раз оглянула страви й поправила скатертину. Сергій стояв поруч, пораючись із краваткою.

— Ну як, усе готово?

— Усе чудово, як у тебе завжди. Хвилюєшся?

— Трохи. Хочеться, щоб їм сподобалося.

Він обійняв її за плечі.

— Сподобається. У Максима чудова дівчина, ось побачиш.

Наталя кивнула. Вона чула чоловіка і все ж не могла впоратися з відчуттям, що ця вечеря тривожить її сильніше, ніж мала б. Дзвінок у двері обірвав її думки.

— А ось і вони! — сказав Сергій і пішов відчиняти.

Наталя глибоко вдихнула, спробувала всміхнутися й рушила слідом.

— Тату, це Оксана. Оксано, мій тато — Сергій Бондаренко.

Сергій привітно потиснув дівчині руку.

— Дуже радий знайомству.

— Я теж, — відповіла вона м’яким голосом.

Наталя стояла за плечем чоловіка. Вона подивилася на гостю, і приготована усмішка застигла. Такої схожості просто не могло бути. Обличчя, вираз очей, усмішка — усе це Наталя впізнавала, ніби перед нею раптом з’явилася вона сама, тільки молода…