«Мамо, знайомся, це моя наречена…» Мати була шокована, коли подивилася на обличчя дівчини

Детектив зробив кілька нотаток і підвів погляд від блокнота. Наталя ще не впоралася з хвилюванням: щойно їй довелося знову говорити про свою втрату і про те, що тепер вона сумнівається в материному слові. Андрій Іванович поставив наступне запитання:

— Відомо, де її всиновили? Є відомості про прийомних батьків?

— Ні. Я питала сина, але він майже нічого не знає. Оксана теж не розповідала подробиць. Мені здається, прийомні батьки сказали їй, що її залишили в пологовому. Але це лише моє припущення.

Андрій Іванович відклав ручку й сплів пальці. Він уважно вислухав Наталю і тепер відповів їй:

— Я розумію, чому для вас це так важливо. Щоб зібрати основні відомості, думаю, вистачить кількох днів. Перевірю архіви, спробую знайти документи про всиновлення. Якщо дівчина справді ваша донька, ми це з’ясуємо.

Наталя міцно стиснула руки. Вона була вдячна, що справа зрушила з місця: детектив збирався шукати відомості, яких вона сама не знала. Але поруч із вдячністю був страх. А що, як її здогад підтвердиться? Як сказати про це Максимові, як пояснити все Оксані? Відповідь, заради якої вона прийшла до кафе, могла змінити її стосунки з близькими. Наталя думала про майбутню розмову з сином і дівчиною й не знала, з яких слів могла б почати.

Детектив помітив її розгубленість.

— Щойно з’являться відомості, я зв’яжуся з вами. А поки що постарайтеся не робити нічого різкого. Оксані краще нічого не казати. Спершу потрібні докази, і лише після цього можна робити висновки.

Наталя кивнула. Андрій Іванович говорив про докази, про те, що спочатку треба з’ясувати факти, а вже потім робити висновки. Вона розуміла його слова, але всередині знову піднімалася тривога. Її припущення залишалося припущенням; робота детектива тільки починалася, і належало чекати, поки він зможе щось повідомити.

— Дякую вам, Андрію Івановичу. Я дуже на вас сподіваюся.

Він підвівся, кивнув на прощання й вийшов. Наталя залишилася сама за столиком. Подивилася на вистиглу каву, до якої так і не доторкнулася, і тяжко зітхнула. Попереду було чекання. Детектив припускав, що на основні відомості піде кілька днів; Наталі лишалося прожити цей час із запитанням, відповідь на яке вона так хотіла і так боялася почути.

Удома було чути телевізор, поскрипування стільців, щебетання птахів за вікном. Усе звучало звично. Наталя витерла вологі долоні об джинси й пройшла на кухню. Вона знала ці кімнати, ці звуки, знала, що тут її родина, але звичне відчуття безпеки чомусь не поверталося. Надто багато тепер залежало від того, чого вона ще не знала.

Сергій сидів із газетою. Побачивши дружину, усміхнувся — знайомо, тепло. І все-таки Наталі вчулося в його погляді щось насторожене. Вона була так поглинута власною таємницею, що навіть звичайна увага чоловіка змушувала напружуватися.

Він відклав газету, підвівся й підійшов до неї.

— Люба, де ти була?

Запитання прозвучало спокійно, радше зі здивуванням, ніж із вимогою звіту. Наталя на мить завмерла. Розповісти про зустріч вона не наважувалася й спробувала сховати хвилювання за усмішкою…