«Мамо, знайомся, це моя наречена…» Мати була шокована, коли подивилася на обличчя дівчини

— Мамо, будь ласка. Мені дуже важливо знати.

Наталя стискала телефон дедалі міцніше, чекаючи відповіді.

— Що за дурниці ти верзеш? — різко промовила нарешті Галина Петрівна. — Я ще тоді все тобі сказала.

— Я більше не вірю. Чому Оксана виглядає так само, як я в молодості? Чому мені здається, що вона моя?

— Припини себе накручувати! — майже закричала мати. — Забудь про це. Вічно ти все перекручуєш.

— Але, мамо…

— Досить, я сказала!

Зв’язок обірвався. Наталя залишилася з телефоном у руці, стиснувши його так, що побіліли кісточки пальців. Вона телефонувала по відповідь, але материн різкий тон лише посилив підозри. Так і не пролунало нічого, що могло б заспокоїти її, повернути колишню, болісну, але бодай визначену картину минулого.

Наталя заплющила очі. Біль двадцятирічної давнини змішувався з надією, якій вона поки боялася довіритися. Якщо донька жива, чому мати збрехала? І як дізнатися, чи справді Оксана — її дитина?

Вона підійшла до книжкової шафи й почала перебирати старі папери та фотографії. Шукала хоч щось, за що можна було б ухопитися. Серед документів трапився конверт із написом «2003». Наталя розкрила його. Усередині лежали пожовклі аркуші, зокрема медичний висновок про смерть дитини.

Наталя сиділа у своїй кімнаті перед телефоном. Розмова з матір’ю не виходила з голови; поверталися її різкі слова, тиша перед відповіддю, обірване заперечення. Залишатися з цими думками й чекати, що вони минуть самі собою, вже не виходило. Треба було діяти, хоча вона ще боялася вимовити вголос, що саме хоче дізнатися.

У телефонній книжці знайшовся номер приватного детектива, якого колись порадила подруга. Наталя набрала його, намагаючись упоратися з тремтінням у пальцях. На третій гудок їй відповів чоловік. Голос був низький і впевнений:

— Андрій Мельник. Слухаю вас.

— Добрий день, Андрію Івановичу. Я Наталія Олегівна Бондаренко. Мені потрібна ваша допомога.

— Слухаю, Наталіє Олегівно.

Він говорив ввічливо й спокійно. Наталя нервово ковтнула. Висловити свою здогадку незнайомій людині виявилося нелегко: від хвилювання затремтів голос. Але іншого виходу вона не бачила. Довелося зібратися з духом і пояснити, навіщо вона зателефонувала приватному детективові.

— Мені треба дізнатися, звідки одна дівчина… Хто її батьки. Можливо, це моя донька. Ми могли б зустрітися? Я б усе пояснила при зустрічі.

— Звісно. Де вам зручно?

Наталя глянула на годинник. Час дозволяв зустрітися сьогодні, не відкладаючи ще й цю розмову.

— У кафе «Лоренца», за годину. Ви знаєте, де воно?

— Так. Буду вчасно.

Закінчивши розмову, Наталя притисла телефон до грудей і заплющила очі. Справа зрушила з місця: зустріч була призначена, і тепер можна було докладно пояснити, яка допомога їй потрібна. Хвилювання ще не минуло. Вона щойно вимовила вголос свою здогадку, а попереду була розмова про доньку, яку вона двадцять років вважала померлою.

У кафе вона опинилася раніше призначеного часу. Вибрала столик біля вікна, замовила каву. До чашки так і не доторкнулася: сиділа, постукуючи пальцями по краю столу, і чекала. Коли відчинилися двері, Наталя побачила чоловіка середніх років у темно-синьому піджаку. Він оглянув залу й попрямував до неї. У його поставі відчувалася впевненість, погляд був уважний, проникливий.

— Наталія Олегівна?

— Так. Дякую, що погодилися.

Він сів навпроти, відкрив блокнот.

— Розкажіть, що потрібно з’ясувати.

Наталя спробувала всміхнутися й почала розповідати. Детектив слухав уважно, не перебиваючи, поки вона пояснювала, що сталося вчора.

— Учора син привів до нас свою дівчину. Я побачила її й одразу відчула щось дивне. Вона дуже схожа на мене молоду. Не просто трохи — я дивилася на неї й упізнавала себе. Потім вона сказала, що її всиновили. І відтоді я думаю: а раптом це моя донька, яку я…

Наталя запнулася. Закінчити фразу не давав клубок у горлі. Андрій Іванович не перебивав, даючи їй упоратися з собою, а потім запитав:

— Коли ви втратили дитину?

— Двадцять років тому, — відповіла Наталя, заплющуючи очі й намагаючись стримати почуття, що нахлинули. — Мені сказали, що дівчинка не вижила під час пологів. Я вірила, що її немає. А тепер не знаю, чи була це правда…