Медовий місяць перетворився для мене на випробування, коли один дзвінок відкрив небезпечну правду

— Так, усе нормально, — сказала Марина й вичавила усмішку. — Дурниця, просто паніка на рівному місці.

— Чудово. Тоді закінчуємо збори. Завтра в цей час уже будемо біля моря.

Він обійняв її за плечі.

Марина не відсторонилася. Але всередині все стиснулося. Людина, яку вона любила вчора, сьогодні раптом стала незнайомцем. Небезпечним. Чужим. Надто близьким.

Решта дня минула в дивній, натягнутій буденності. Вони складали речі у валізи, обговорювали, що взяти, вибирали ресторани, до яких хотіли потрапити під час поїздки. Роман був ніжним, уважним, турботливим. Пропонував їй відпочити, приносив чай, масажував плечі.

Марина грала роль щасливої дружини.

Кожен дотик тепер викликав бажання відступити на крок.

Увечері, коли Роман пішов у душ, вона взяла телефон і почала шукати: Віра Нечаєва зникла. Віра Луніна зникла. Роман Нечаєв перша дружина. Нічого. Жодної замітки, жодної згадки, ніби цієї жінки ніколи не існувало.

Уночі Марина майже не спала. Роман лежав поруч, дихав рівно й глибоко, а вона дивилася в темряву й намагалася вирішити, що робити. Відмовитися від поїздки? Вигадати хворобу? Термінову роботу? Але тоді він може запідозрити, що вона щось дізналася. Ольга Матвіївна просила поводитися природно.

Уранці вони все ж полетіли до моря.

У літаку Роман тримав її за руку, цілував у скроню, щось розповідав про ресторани й прогулянки. Марина усміхалася, кивала, іноді відповідала. Усередині розросталася паніка. Вона летіла в медовий місяць із чоловіком, який, можливо, був причетний до зникнення першої дружини. Летіла сама, далеко від звичного кола, від офісу, від людей, які могли б допомогти.

У готелі їх зустріли фруктами й шампанським. Номер виявився просторим, світлим, з вікнами на море, широким ліжком і ванною, в якій відбивався сонячний блиск. Роман одразу запропонував розпакувати речі й піти до води.

Марина погодилася. Хоча єдине, чого їй хотілося, — зачинити за собою двері й тікати.

Вона переодяглася в легку сукню й вийшла на балкон. Море сяяло під сонцем, хвилі ліниво тягнулися до берега, внизу долинали голоси відпочивальників. Усе виглядало надто красиво й спокійно. Так спокійно, що від цього ставало страшно.

— Про що замислилася? — Роман підійшов ззаду й обійняв її за талію. — Ти якась тиха.

— Просто втомилася після дороги, — відповіла Марина, стримуючи голос рівним.

— Тоді відпочинь. Я спущуся на рецепцію, дізнаюся про екскурсії.

Він поцілував її в шию й вийшов.

Щойно двері зачинилися, Марина схопила телефон.

Їй потрібна була людина, якій вона могла довіряти беззастережно. Така людина була одна — Павло Чернов.

Вони знали одне одного з дитинства. Разом росли, разом училися, знали слабкості й звички одне одного краще, ніж будь-хто. Павло був спокійним, надійним, розумним. Марина давно розуміла, що він кохає її, але ніколи не відповідала йому тим самим. Він прийняв це без докорів, не зник, не тиснув, не ображався. Просто залишався поруч.

Вона набрала його номер.

Павло відповів майже одразу.

— Марин, привіт. Як медовий місяць?

— Пашо, мені потрібна допомога, — випалила вона. — Терміново. Я не знаю, до кого ще звернутися.

Його голос миттю змінився.

— Що сталося?