Мільйонер прийшов додому з трояндами для дружини, але покоївка зупинила його біля дверей і попросила спершу дещо побачити

Галина повела його до службових сходів, схованих за дверима комори. На дерев’яних східцях було чути їхні обережні кроки. Андрій і далі тримав троянди, дедалі сильніше зминаючи стебла.

— Галино, ну скажи, що сталося.

— Ви маєте самі побачити. Я не зумію розповісти так, щоб ви зрозуміли.

Біля Ольжиної кімнати на другому поверсі, у західному крилі, Галина зупинилася. Двері були прочинені. Покоївка попросила Андрія не шуміти й поки що не показуватися доньці. Він обережно штовхнув двері кінчиками пальців, прочиняючи ще на кілька сантиметрів, — і завмер, ніби розучився дихати.

Ольга сиділа на підлозі, притиснувши коліна до грудей. Плечі здригалися від беззвучних ридань, обличчя було мокре від сліз. Поруч стояли розкриті дві валізи, одяг був складений похапцем, на ліжку лежав конверт. Дівчина притискала до грудей стару фотографію, ніби більше в неї нічого не лишилося. Колись він тримав на руках новонароджену доньку. Тепер перед ним була дівчина-підліток, яку він ледь устигав побачити між відрядженнями. Вона плакала за кілька кроків від нього, і Андрій із жахом розумів, як мало знає про те, чим вона живе.

Андрій упізнав знімок. Пляж, Ольга в нього на плечах, її усміхнене обличчя над його головою. Він усміхався в камеру. Тоді ще не було цих коротких розмов, обережного відчуження й нескінченних розлук. Маленька дівчинка зі світлини виросла, а він ніби пропустив усе, що відбувалося з нею між його приїздами.

Вона збиралася піти з дому. Не колись у майбутньому — цієї ночі.

Пальці розтиснулися. Букет упав на килим, кілька пелюсток відірвалися й лишилися лежати біля його ніг. Андрій не нахилився по квіти.

— На ліжку лист для вас, — ледве чутно промовила Галина. — Прочитайте його.

— Який лист?

— Ольга написала його сьогодні вдень. Я побачила, коли прибирала, і відтоді все намагалася до вас додзвонитися. Не думала, що ви самі опинитеся вдома саме цієї ночі.

Залишаючись поза полем зору доньки, Андрій підійшов до ліжка й узяв конверт. Папір тремтів у його пальцях. Він розірвав край і впізнав округлі літери, у яких іще зберігалося щось дитяче.

«Тату, на той час, як ти знайдеш цього листа, я піду. Будь ласка, не намагайся мене повернути. Не дзвони і не шукай.

Мені довго здавалося, що треба більше старатися, і тоді ти мене помітиш. Я приносила хороші оцінки, перемагала на змаганнях. Коли ти обіцяв приїхати, могла до ранку чекати на тебе без сну. Але ти повертався втомленим і знову замикався в кабінеті. Навіть поруч зі мною ти поглядав на годинник. Я весь час відчувала, що забираю час у чогось важливішого. Ніби в тебе призначена зустріч зі мною і скоро відведені хвилини закінчаться. А я ж чекала не цих хвилин. Мені хотілося побути твоєю донькою, не намагатися заслужити увагу й не боятися, що ти вже подумки пішов.

Мама ніби теж не бачить мене. Для неї важливі фотографії, які вона публікує, сукні, які купує, і гості, що нею захоплюються. За всім цим я зовсім зникаю. Усе, що пов’язане з красивою картинкою нашого життя, має значення, а для мене місця не лишається.

У нас стільки кімнат, тату. Але дім такий порожній, що я гублюся в його коридорах, а шукати мене ніхто не приходить. Краще вже загубитися десь у світі, ніж щодня залишатися невидимою для тих, із ким живеш під одним дахом.

Відпусти мене. Я дуже тебе любила. Як же мені хотілося, щоб ти це помічав. Ольга».

На аркуш упала сльоза, чорнило попливло. Поки внизу Світлана зустрічала гостей і підіймала келих, їхня донька готувалася зникнути з власної родини. А він прилетів із квітами й до останньої хвилини нічого не підозрював. Найнестерпнішим було її прощання: не вимога нарешті вислухати, а прохання більше не шукати. Ольга вже перестала чекати на його повернення. Раніше могла не спати цілу ніч, сподіваючись побачити батька; тепер написала листа, який мав замінити їхню останню зустріч…