Мільйонер запропонував незнайомці фіктивний шлюб, але зустріч із його бабусею відкрила несподівану таємницю
У бабусі вони затрималися майже на дві години. Марина сама заварила чай, знайшла на кухні м’яту й додала рівно стільки, скільки попросила Лідія Петрівна. Та розповідала, як шестирічний Андрій одного разу вирішив збудувати у дворі справжній дім і приніс із будівництва пів відра цементу, а в десять років вивчив майже весь старий довідник із будівельних конструкцій, бо вважав його цікавішим за пригодницькі книжки.
Марина слухала, ставила запитання й сміялася неголосно, але щиро. Андрій спостерігав за двома жінками, які втратили одна одну багато років тому, а тепер несподівано зустрілися знову. У їхній близькості було щось водночас прекрасне й лячне: вона робила задуману угоду дедалі менш схожою на виставу.
Перед відходом Лідія Петрівна затримала Маринину руку.
— Ти щаслива? — спитала вона без передмов.
Марина не стала відповідати автоматично й після короткої паузи зізналася, що поки лише намагається зрозуміти, що таке щастя. Бабуся кивнула й сказала, що це вже непоганий початок.
Коли вони вийшли, травневий вечір уже почав темніти, а у вікнах одне за одним загорялися вогні. Деякий час вони їхали мовчки. Марина дивилася на вулиці за шибкою, а потім сказала, що Лідія Петрівна — дивовижна жінка і Андрій схожий на неї значно більше, ніж думає.
— Чим саме? — спитав він.
— Ви обоє робите вигляд, що тримаєте все під контролем, хоча в цей час думаєте зовсім про інше.
Андрій не став сперечатися: вона знову побачила те, що він старанно приховував навіть від себе.
Біля будинку Марина не поспішала виходити з машини.
— Андрію, я не ламатиму твої мури, — промовила вона, дивлячись перед собою. — Я не вмію руйнувати чуже. Але якщо ти колись сам відчиниш двері, я ввійду. Просто хочу, щоб ти це знав.
Вона вийшла раніше, ніж він устиг дібрати відповідь, піднялася сходами й зникла за дверима. Андрій ще кілька хвилин сидів у машині, відчуваючи обручку на пальці й згадуючи бабусине благословення. За один день вони офіційно стали подружжям і сказали одне одному речі, якими не діляться зі сторонніми.
Повернувшись до квартири, Андрій побачив на підвіконні книжку Паустовського з акуратно розправленим кутиком сторінки. Великий, бездоганно облаштований простір уже не здавався йому виставковою залою. У ньому з’явилися чужі звички, запах домашньої їжі й очікування чиїхось кроків у коридорі, і Андрій більше не був певен, що хотів би повернути колишню стерильну тишу…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
