Молода дружина благала лікарів відключити багатого чоловіка від апаратів, ридаючи гіркими сльозами. Але стара санітарка стиснула руку пацієнта й ЗБЛІДЛА від того, ЩО він нашкрябав їй на долоні…

На тумбочці лежала запальничка. Zippo. Подряпини ті самі. Метал потьмянів, але не стерся. Віктор інколи брав її правою рукою. Клацав кришкою. Полум’я не запалював. Просто клацав. Звук був сухий, знайомий.

Марія приходила один раз. Іще в червні. Сукня світла. Сумка нова. Вона зупинилася у дверях. Не ввійшла. Подивилася на нього. На крісло. На Зінаїду Петрівну, яка поправляла подушку за спиною.

– Вітю, – сказала вона. Голос рівний. – Я подала на розлучення. Папери в адвоката.

Він подивився на неї. Не відповів. Ложка в руці не здригнулася.

Марія помовчала. Перевела погляд на запальничку.

– Ти завжди був упертий. Я думала… гаразд.

Вона повернулася. Підбори простукотіли коридором. Двері зачинилися. Більше вона не приходила.

Кузьмін приїздив частіше. Сидів на стільці. Розповідав про справи. Бізнес стояв, але не завалився. Відправляв людей на об’єкти. Перевіряв документи. Тримав підрядників у тонусі.

– Ти повернешся, – казав він. – Не одразу. Але повернешся.

Віктор писав на долоні Зінаїди Петрівни. Тепер рідше. Пальці стали сильнішими. Іноді він говорив. Голос хрипкий, тихий. Слова виходили повільно. Але виходили.

– Дякую, – сказав він одного разу. Повністю. Без пауз.

Зінаїда Петрівна кивнула. Не всміхнулася. Просто провела рукою по його плечу. Шкіра була тепла. Жива.

Увечері вона йшла додому. Автобус той самий. Зупинка та сама. Удома варила картоплю. Сиділа за столом. Зошит лежав закритий. Вона більше не відкривала його. Тільки іноді дивилася на долоню. На ті літери, що вже стерлися.

Віктор тренувався щодня. Підіймав руку. Стискав кулак. Крокував коридором із ходунками. Спершу три метри. Потім п’ять. Потім десять. Піт стікав по скронях. Він витирав його сам. Рушником. Жорстким, лікарняним.

Одного разу в серпні він підвівся без ходунків. Зробив крок. Другий. Ноги тремтіли. Підлога під ногами була холодна. Лінолеум. Той самий, що в реанімації. Але тепер він відчував його.

Зінаїда Петрівна стояла у дверях. Руки складені на грудях. Не допомагала. Дивилася.

Він дійшов до вікна. Зупинився. За шибкою сонце било в очі. Він підняв руку. Клацнув запальничкою. Полум’я спалахнуло. Маленьке. Жовте. Він дивився на нього довго.

Потім закрив кришку. Метал клацнув.

Повернувся до ліжка. Сів. Дихання важке. Але рівне.

Зінаїда Петрівна підійшла. Поклала яблуко йому в руку. Червоне. Тверде.

Він стиснув. Пальці тримали.

– Додому, – сказав він. Тихо. Але чітко.

Вона кивнула.

– Якщо лікарі дозволять. Скоро.

За вікном вітер хитнув гілки. Листя зашелестіло. Запах яблук став сильнішим. Запальничка лежала на тумбочці. Подряпини ловили світло. Як завжди.

Віктор Андрійович Савельєв сидів. Очі розплющені. І дивився вперед.