Молода дружина благала лікарів відключити багатого чоловіка від апаратів, ридаючи гіркими сльозами. Але стара санітарка стиснула руку пацієнта й ЗБЛІДЛА від того, ЩО він нашкрябав їй на долоні…

Зінаїда Петрівна лишилася. Сіла на стілець. Взяла руку пацієнта. Написала пальцем:

«Усе. Залишаєшся».

Він відповів. Літери йшли довше. Втомлено. Але йшли.

Д
Я
К
У
Ю
Т
О
Б
І

Вона кивнула. Встала. Взяла губку. Тепла вода. Відтиснула. Провела по його лобі. Шкіра була трохи волога. Щетина кололася.

За вікном світило сонце. Сніг танув. Пізня листопадова відлига. Краплі стукали по підвіконню. Запах дезрозчину змішався із запахом мокрої землі з прочиненого вікна.

Віктор лежав. Груди підіймалися й опускалися. Апарат дихав за нього. Але пальці правої руки ледь стискали край простирадла. Запальничка лежала на тумбочці поруч. Подряпини на металі ловили світло.

Зінаїда Петрівна зім’яла паперовий рушник і кинула його в педальне відро. Подивилася на нього ще раз.

– Я прийду завтра, – сказала вона.

Двері зачинилися тихо.

У коридорі було порожньо. Тільки монітори пищали десь далі. Вона йшла до гардероба. Халат зняла. Повісила на гачок. Запальничка лишилася в палаті. На своєму місці.

Надворі повітря було свіже. Вітер ніс запах талого снігу й мокрого асфальту. Вона йшла до зупинки. Кроки рівні. Сумка легка.

А в палаті Віктор Андрійович Савельєв лежав нерухомо. Але в його долоні ще лишалося тепло її пальців. І запальничка чекала. Як завжди.

Минуло дев’ять місяців. Наприкінці літа у відділенні нейрореабілітації вікна були широкі, без ґрат. За ними зеленіла трава. Повітря в палаті пахло не дезрозчином, а свіжою білизною і слабким ароматом яблук із тумбочки.

Віктор Андрійович сидів у кріслі. Спина пряма. Руки лежали на підлокітниках. Права трохи тремтіла, але тримала ложку. Він їв сам. Повільно. Каша вівсяна. Ложка стукала об тарілку. Кожен ковток давався важко. Але він ковтав. М’язи після місяців нерухомості відновлювалися тяжко, крок за кроком. Мова лишалася хрипкою й короткою. Ліва сторона слухалася гірше.

Зінаїда Петрівна стояла поруч. Не в халаті. У простому светрі. Вона вже не працювала тут. Просто приходила. Тричі на тиждень. Приносила яблука зі свого саду. Червоні, тверді. Клала на тумбочку.

– Ще ложку? – спитала вона.

Він кивнув. Один раз. Чітко.

Вона подала. Він узяв. Рука піднялася. Не впала. Каша лягла на язик. Він прожував. Очі дивилися просто. Не в підлогу…