Молода дружина благала лікарів відключити багатого чоловіка від апаратів, ридаючи гіркими сльозами. Але стара санітарка стиснула руку пацієнта й ЗБЛІДЛА від того, ЩО він нашкрябав їй на долоні…

Він відповів одразу. Писав повільно. Літери виходили чіткіше, ніж учора.

К
У
З
Ь
М
І
Н
П
Р
И
Ї
Д
Е

Зінаїда Петрівна кивнула. Дістала блокнот. Записала. Ручка скрипіла по паперу.

Він продовжив.

Д
О
К
У
М
Е
Н
Т

Вона записувала. Її пальці не тремтіли. Тільки дихання стало глибшим. Запах дезрозчину в палаті змішувався із запахом ліків. Він був важкий, як завжди.

Вона написала на його долоні:

«Знайду. Сьогодні».

Він стиснув її руку. Тричі. Міцно. Потім відпустив. Його пальці лишилися трохи зігнутими.

Зінаїда Петрівна взяла губку. Тепла вода з крана. Відтиснула. Провела по його плечу. Шкіра суха, шорстка. Вона працювала звично. Повільно. За вікном світлішало. Сніг падав більшими пластівцями.

О восьмій прийшов лікар. Той самий, сивий. Він подивився карту, кивнув Зінаїді Петрівні.

– Комісія в четвер. Дружина подала все. Буде рішення.

Зінаїда Петрівна промовчала. Вилила воду. Витерла руки.

Марія прийшла о десятій. Пальто мокре від снігу. Вона зняла його в коридорі. Повісила на вішалку. Підійшла до ліжка. У руках нова тека. Товща за попередню.

– Доброго ранку, Зінаїдо Петрівно.

– Доброго.

Марія сіла. Відкрила теку. Аркуші шаруділи. Вона перебирала їх пальцями. Нігті довгі, вкриті лаком.

– Адвокат сказав, що все швидко. Віктор сам би цього хотів. Я пам’ятаю, як він говорив.

Вона подивилася на чоловіка. Очі її були сухі. Голос рівний.

Зінаїда Петрівна стояла біля раковини. Мила губку. Вода текла тонким струменем. Вона не озирнулася.

Марія дістала телефон. Набрала номер. Говорила тихо.

– Так, у четвер. Підготуйте зал. Я привезу все.

Вона пішла за годину. Підбори простукотіли коридором. Двері зачинилися.

Зінаїда Петрівна дочекалася обіду. Перерва. Вона зняла халат. Надягла пальто. Запальничка в кишені. Блокнот теж. Вийшла надвір. Сніг уже не йшов. Асфальт мокрий, чорний.

Вона знала адресу. Кузьмін. Старий адвокат. Віктор згадував його кілька разів, коли вона ще тільки починала тут працювати. Казав тихо, між іншим. «Якщо що — до Кузьміна. Він не продасть». Вона запам’ятала. Тоді просто запам’ятала.

Офіс був у старому будинку на околиці. Два поверхи. Стіни сірі. Двері дерев’яні, фарба облупилася. Вона піднялася сходами. Сходинки рипіли. Пахло пилом і старим папером. На дверях табличка: «Кузьмін А. П. Юрист». Літери вицвілі.

Вона постукала. Двері відчинилися не відразу.

Чоловік років сімдесяти. Високий. Сиве волосся зачесане назад. Окуляри на носі. Піджак старий, але чистий.

– Слухаю вас.

– Я у справі Савельєва. Віктора Андрійовича.

Кузьмін примружився. Подивився на неї уважно. Очі втомлені, але гострі.

– Проходьте.

Кабінет маленький. Стіл завалений теками. Запах кави й тютюну. На підвіконні кактус. Земля суха.

Зінаїда Петрівна сіла на стілець. Дістала блокнот. Поклала на стіл. Відкрила сторінку. Поруч поклала запальничку.

– Він при тямі, – сказала вона. – Не може розплющити очей. Не може говорити. Але чує. І пише. Пальцем. На долоні.

Кузьмін відкинувся в кріслі. Шкіра рипнула. Він зняв окуляри, протер скельця краєм піджака. Його пальці були жовті від нікотину. На столі стояла попільничка, повна недопалків. Запах тютюну висів у кабінеті густо.

– Савельєв? – перепитав він. – Віктор Андрійович?

– Він самий.

Вона підсунула блокнот ближче. Сторінки із записами. Літери чіткі. Кузьмін знову надягнув окуляри. Читав повільно. Губи ворушилися беззвучно.

– Це не жарт, – сказала Зінаїда Петрівна. – Я працюю там три роки. Таких випадків не бачила. Він чітко пише. Просить допомоги. Дружина хоче перевести в хоспіс. Каже, що він сам так хотів. Скорочувати терапію.

Кузьмін закрив блокнот. Поклав долоню зверху. Долоня була важка, у старечих плямах.

– У нього є нотаріально завірене розпорядження? Волевиявлення щодо лікування?