Молода дружина благала лікарів відключити багатого чоловіка від апаратів, ридаючи гіркими сльозами. Але стара санітарка стиснула руку пацієнта й ЗБЛІДЛА від того, ЩО він нашкрябав їй на долоні…

– Він каже — було. У вас. Старе. Фірма. Гроші. Усе.

Адвокат підвівся. Підійшов до шафи. Дверцята рипнули. Теки лежали стосами. Він витяг одну. Пил піднявся. Поставив на стіл. Відкрив. Аркуші пожовкли по краях.

– Три роки тому, – сказав він. – Віктор приходив. Сам. Без дружини. Просив зафіксувати: за збереженої мозкової активності не переводити його в хоспіс і не скорочувати терапію. Лише в разі офіційно встановленої смерті мозку. З експертизою й висновком комісії.

Зінаїда Петрівна мовчала. Дивилася на теку. Папір хрустів під пальцями Кузьміна.

– Чому не сказав дружині? – спитала вона нарешті.

– Казав. Вона не хотіла слухати. Сміялася. Казала — ти ще молодий. – Кузьмін закрив теку. – Я думав, він передумав. Не телефонував. Марія, мабуть, приховувала, що він у лікарні.

Він сів назад. Дістав сигарету. Не прикурив. Просто тримав у пальцях.

– Сьогодні ж поїду до лікарні, – сказав він. – Я зателефоную своєму неврологу. Якщо встигне, завтра буде на консиліумі.

Зінаїда Петрівна кивнула. Встала. Запальничка лежала на столі. Вона взяла її назад у кишеню.

– Його. Він просив передати.

Кузьмін кивнув, але не став забирати. Провів великим пальцем по подряпинах.

– Пам’ятаю цю залізяку. Він прикурював нею на нашій першій зустрічі. Дев’яносто восьмий рік. Кіоск на ринку. Казав — поки вона жива, я теж.

Зінаїда Петрівна вийшла надвір. Сніг уже не йшов. Вітер дув в обличчя. Вона йшла до зупинки. Ноги важкі. У блокноті лежала копія розпорядження. Кузьмін зробив її швидко. Ксерокс у кутку дзижчав.

До лікарні вона повернулася о третій. Халат пах пральним порошком. У палаті Марія стояла біля вікна. Говорила телефоном. Голос тихий, але твердий.

– Так, у четвер. Усе готово. Адвокат мій уже там.

Зінаїда Петрівна підійшла до ліжка. Віктор лежав нерухомо. Вона взяла його руку. Написала пальцем:

«Кузьмін. Тека є. Запальничка в мене».

Палець пацієнта здригнувся. Стиснув. Один раз. Довго.

Марія закінчила розмову. Сунула телефон у сумку. Підійшла ближче.

– Зінаїдо Петрівно, ви сьогодні пізно. Усе гаразд?

– Так.

Марія подивилася на руку чоловіка. Пальці Зінаїди все ще тримали його долоню.

– Ви так прив’язалися. Це добре. Але скоро все закінчиться. Йому не боляче. Він не страждає.

Зінаїда Петрівна відпустила руку. Витерла свої пальці об халат. Взяла губку. Тепла вода. Відтиснула. Провела по щоці Віктора. Щетина кололася.

Марія сіла. Дістала із сумки люстерко. Поправила помаду. Губи блищали.

– Завтра привезу квіти. Він любив троянди. Хоч і не побачив би.

Вона всміхнулася. Усмішка не торкнулася очей.

О четвертій прийшов Кузьмін. Пальто в снігу на плечах. Він пройшов просто в ординаторську. Голоси за дверима стали гучнішими. Сивий лікар вийшов першим. Обличчя червоне.

– Це неможливо. Пацієнт у мінімальній свідомості. Ми не можемо просто переводити.

Кузьмін стояв у коридорі. Тека під пахвою. Голос його звучав рівно.

– Вимагаю незалежної експертизи. Мій спеціаліст-невролог буде завтра на ранковому консиліумі.

Марія вийшла з палати. Підбори стукали швидко.

– Олександре Петровичу? Ви тут навіщо?

– Представляю інтереси Віктора Андрійовича Савельєва.

Вона зупинилася. Сумка сповзла з плеча.

– Він недієздатний.

– Поки не доведено. Поки не проведено експертизу.

Лікар дивився то на одного, то на другого. Руки в кишенях халата.

– Завтра можна зібрати консиліум. Але дружина…

– Дружина не має права ігнорувати нотаріальне розпорядження, – сказав Кузьмін. – Якщо мозок живий — терапія залишається в повному обсязі.

Марія ступила ближче. Голос її став нижчим.

– Ви розумієте, що це знущання? Він лежить овочем. Рахунки ростуть. Бізнес падає.

Кузьмін не відповів. Просто дивився. Очі спокійні.

Зінаїда Петрівна стояла біля стіни. Лінолеум під ногами холодний. Вона стискала запальничку в кишені. Метал нагрівся.

Увечері, коли всі пішли, вона повернулася до палати. Двері зачинила. Сіла на стілець біля ліжка. Апарат пищав рівно. Зелена лінія повзла.

Вона взяла руку Віктора. Написала:

«Завтра експертиза. Тримайся».

Він відповів. Літери йшли повільно, але твердо.

Д
Я
К
У
Ю

Зінаїда Петрівна поклала запальничку йому в долоню. Його пальці зімкнулися навколо металу. Слабо. Але зімкнулися.

За вікном стемніло. Ліхтар хитався. Світло падало на сніг жовтими плямами.

Вона сиділа до кінця зміни. Не йшла. Дивилася, як груди підіймаються й опускаються під простирадлом. Як запальничка лежить у його руці.

Перед відходом вона м’яко забрала запальничку з його ослаблих пальців.

– Сховаю поки що, – прошепотіла вона. – Завтра віддам адвокату.

У коридорі почулися кроки. Хтось ішов до палати. Зінаїда Петрівна випросталася. Обличчя знову стало сірим. Звичайним.

Але рука її лишилася на краю ліжка. Пальці торкалися краю простирадла. Теплого.

У четвер зранку в коридорі реанімації пахло свіжою кавою з автомата й вологим прибиранням. Підлога блищала. Зінаїда Петрівна ще раз протерла дезінфекційним розчином тумбочки й підлокітники крісел біля ліжка.

Двері палати Віктора Андрійовича були відчинені. Усередині вже стояли. Сивий лікар, двоє незнайомих спеціалістів у білих халатах. Один — невролог з іншої лікарні, з текою під пахвою. Другий — голова етичного комітету, жінка років сорока, волосся стягнуте в тугий хвіст. Марія сиділа на стільці біля стіни. Пальто складене на колінах. Сумка поруч. Обличчя спокійне. Руки лежали на теці.

Кузьмін прийшов рівно о дев’ятій. Біля входу у відділення Зінаїда Петрівна віддала йому запальничку. Він коротко кивнув їй. Пальто зняв у гардеробі. Піджак старий, але випрасуваний. У руках — шкіряна тека. Та сама. Він кивнув Зінаїді Петрівні. Вона відповіла коротко. Очі не зустрілися.

– Почнемо, – сказав голова. – Пацієнт Савельєв Віктор Андрійович. Питання про доцільність переведення в хоспіс і скорочення інтенсивної терапії.

Невролог підійшов до ліжка першим. У руках — прилад. Маленький, із дротами. Він прикріпив електроди до голови Віктора. Шкіра суха. Волосся відросло. Апарат тихо задзижчав.

Зінаїда Петрівна стояла біля раковини. Руки витерті. Вона дивилася, як зелені лінії на моніторі повзуть. Серце билося рівно.

Марія встала. Підійшла ближче.

– Він не реагує вже чотири місяці. Ні на голос, ні на біль. Я його дружина. Я бачила, як він згасав. Він сам просив не мучити…