Молодята пішли з життя всього за пів години після весілля, і причина виявилася несподіваною для всіх

Дорога до узбережжя зайняла менше часу, ніж Мирослав розраховував. Місто за вікнами ставало дедалі тихішим, будинки рідшали, дощ поступово слабшав. Соломія сиділа поруч, притулившись плечем до спинки сидіння, і майже не говорила. Іноді вона дивилася на обручку, іноді — на мокрі шибки, іноді — на Мирослава, ніби хотіла запам’ятати його обличчя з такою точністю, щоб потім не втратити жодної риси.

— Тобі не холодно? — питав він.

— Ні.

— Болить?

— Терпимо.

— Ми можемо повернутися.

Вона одразу похитала головою.

— Ні. Тільки не сьогодні.

Готель біля затоки був маленький, старий, із вузькими коридорами й потертою доріжкою біля входу. Адміністратор здивовано подивився на чоловіка у весільному костюмі й жінку в білій сукні, яку він ніс на руках, але зайвих запитань не ставив. Мирослав підняв Соломію в номер на другому поверсі. Кімната була проста: ліжко, крісло біля вікна, столик, чайник, дві чашки. Та вікно виходило на море.

Соломія завмерла.

Сіре небо лежало низько, вода здавалася важкою, майже сталевою, біля берега здіймалася дрібна піна. Нічого листівкового, нічого яскравого. Але для неї це було диво. Вона дивилася, не кліпаючи, і сльози повільно котилися по її щоках.

— Ось воно, — прошепотіла вона. — Справжнє.

— Твоє море, — сказав Мирослав.

Він посадив її в крісло біля вікна й поправив плед на колінах. Соломія поклала долоню на скло, ніби хотіла торкнутися далекої води.

— Я думала, море має бути синім.

— Іншого дня буде синім.

— Отже, доведеться повірити вам на слово.

Він усміхнувся, та усмішка одразу згасла. У її голосі звучало прощання, і він не хотів його чути.

Соломія дістала блокнот.

— Це вам.

— Зараз?

— Ні. Коли мене не стане.

— Перестань.

Вона м’яко похитала головою.

— Мирославе, не сердьтеся. Я знаю своє тіло. Воно вже втомилося. Але сьогодні я щаслива. Справді. Такою щасливою я ніколи не була.

Він узяв блокнот, але не відкрив.

— Що там?

— Моя історія. І все, що я не встигала сказати вголос. Мені хотілося залишити вам щось більше, ніж порожнє ліжко й сукню.

Мирослав поклав блокнот на стіл.

— У нас ще є час.

Соломія подивилася на море. Вода за вікном темнішала, але десь на обрії з’явився вузький просвіт.

— Так. Кілька хвилин у нас точно є.

Вона попросила води. Мирослав підвівся, взяв пляшку зі столу й відвернувся, щоб відкрити її та знайти чисту склянку. Соломія в цю мить дістала з кишені маленький конверт. Руки тремтіли. Вона знала, що робить. Знала, що це неправильно щодо нього, що він страждатиме, що, можливо, не пробачить. Та страх довгого згасання, біль, який уже стискав тіло залізними пальцями, і бажання лишитися в його пам’яті не мукою, а одним світлим днем були сильніші.

Вона висипала ліки у свою склянку й швидко розмішала.

Коли Мирослав обернувся, Соломія вже тримала воду обома руками.

— Дякую, — сказала вона. — Дуже хотілося пити.

Вона випила до дна.

Мирослав нічого не помітив. Він сів поруч, узяв її долоню, і вони мовчки дивилися на море. Дощ майже припинився. Вода за вікном почала світлішати, ніби захід, схований за хмарами, все ж знайшов щілину.

— Ти виконав майже весь мій список, — сказала Соломія.

— Майже?

— Залишився сон без страху.

— Сьогодні ти спатимеш спокійно. Я буду поруч.

Вона повернула голову й подивилася на нього з такою ніжністю, що в нього стиснуло горло.

— Саме так.

За кілька хвилин її пальці почали слабнути в його руці. Спершу Мирослав вирішив, що вона втомилася. Потім помітив, що дихання стало рідким, надто тихим.

— Соломіє?

Вона насилу розплющила очі.

— Пробачте мені.

— За що?

— Я не хотіла йти довго. Не хотіла, щоб ви знову дивилися, як людина зникає по частинах.

Він зблід.

— Що ти зробила?

Соломія спробувала усміхнутися.

— Я обрала тишу.

Мирослав схопився, побачив порожній конверт, склянку, її розслаблену руку. Лікар у ньому зрозумів усе миттєво, а людина всередині відмовилася приймати. Він підхопив її, поклав на ліжко, почав кликати на ім’я, перевіряти пульс, дихання, намагався повернути те, що йшло надто швидко. Телефон вислизнув із кишені. Він набрав номер допомоги, кричав у слухавку адресу, повторював: «Моя дружина, моя дружина», — і в цю мить біль ударив йому в груди так різко, що він зігнувся навпіл…