Молодята пішли з життя всього за пів години після весілля, і причина виявилася несподіваною для всіх

Ніч перед весіллям минула без сну. Соломія то заплющувала очі, то знову розплющувала, прислухаючись до лікарняних звуків: кроків чергової медсестри, далекого гулу ліфта, скрипу каталок, крапель дощу за маленьким вікном. Їй здавалося, що кожна хвилина просить її лишитися ще трохи, та тіло вже не погоджувалося з надіями.

Вона дістала свій список бажань і провела пальцем по рядках. Тепло дому. Біла сукня. Слова любові. Море з вікна. Сон без страху. Чуже прізвище, що стало своїм. Пам’ять, яка не зникне разом із останнім вдихом.

— Завтра, — сказала вона самими губами.

Потім дописала в блокноті: «Мирославе, ви дали сенс моїм останнім дням. Тепер я маю повернути вам те, що зможу».

В іншому кінці міста Мирослав прасував старий темний костюм. Він давно не вдягав його. Тканина зберігала запах шафи й минулого. На столі лежали обручки, документи, ключі від машини, маленька дорожня сумка. Він збирався після церемонії повезти Соломію до моря — ненадовго, лише на кілька годин, може, на одну ніч, якщо вистачить сил.

Він підійшов до фотографії Дарины.

— Я не зраджую тебе, — тихо сказав він. — Я сподіваюся, ти розумієш.

Відповіді не було. Та вперше за два роки тиша квартири не тиснула на нього так нестерпно.

Уранці лікарня прокинулася в напруженому чеканні. Чутки вже дійшли до всіх поверхів. У реєстратурі шепотілися, в ординаторській сперечалися, санітарки нишком визирали в коридор. Одні вважали цей шлюб дивною примхою лікаря, зламаного горем. Інші, особливо ті, хто знав Соломію ближче, не говорили нічого. У них в очах стояли сльози.

Леся принесла маленький букет. Квіти були з лікарняної клумби, та вона вибрала найживіші, обережно обгорнула стебла серветкою й перев’язала стрічкою. Оксана Романівна допомагала Соломії вдягтися. Сукня висіла на ній вільно, але коли тканина лягла на плечі, обличчя Соломії просвітліло.

— Ви прекрасна, — сказала Леся.

Соломія слабко засміялася.

— Мені такого ніколи не казали.

— Значить, сьогодні скажуть.

Пересуватися сама Соломія вже майже не могла. Її посадили в інвалідне крісло. Вона притискала до грудей блокнот, а маленький конверт сховала в кишені сукні. Віра Миколаївна помітила цей жест і знову відчула тривогу, та довкола було надто багато людей, надто багато хвилювання — і вона промовчала.

У капличці зібралося більше працівників, ніж очікували. Хтось прийшов із цікавості, хтось зі співчуття, хтось тому, що не міг не прийти. Мирослав стояв біля вівтаря в темному костюмі. Коли Соломію ввезли всередину, він ступив уперед, і всі побачили, як у нього здригнулися губи.

Церемонія тривала зовсім недовго. Голос лікарняного психолога звучав нерівно, але тепло. Соломія повторювала слова клятви повільно, з паузами, інколи переводячи подих. Мирослав тримав її за руку й ніби передавав їй свою силу крізь пальці.

— Чи згодні ви бути поруч із нею в радості й випробуваннях? — спитали його.

— Згоден, — відповів він одразу.

— Чи згодні ви прийняти його як чоловіка?

Соломія підвела очі на Мирослава.

— Згодна.

Коли він надів їй обручку, вона дивилася на свою руку так, ніби бачила її вперше. Тонкий срібний обідок на худому пальці перетворював її з жінки без адреси на дружину, на людину, про яку тепер можна було сказати: вона комусь належала не як річ, а як пам’ять, як тепло, як ім’я.

Мирослав нахилився й поцілував її в чоло. У капличці пролунали тихі оплески. Хтось схлипнув. Тарас Петрович відвернувся до стіни, роблячи вигляд, що поправляє окуляри.

— Куди тепер, дружино моя? — спитав Мирослав, коли вони виїхали з каплички в коридор.

Соломія заплющила очі. Ці два слова вдарили їй у серце сильніше за будь-яку урочисту промову.

— До моря, — сказала вона. — Будь ласка.

Надворі йшов дощ. Мирослав допоміг їй сісти в машину, укрив піджаком, пристебнув пасок і на мить затримав долоню на її плечі.

— Усе буде добре.

Соломія кивнула, але нічого не відповіла. Вона дивилася крізь скло на лікарню, де за вікнами лишалися люди, які вперше за багато років побачили її не тінню біля задніх сходів, а нареченою. Машина рушила, і маленький конверт у кишені сукні тихо торкнувся її долоні…