Молодий багатій попросив бідну кондитерку зіграти роль його нареченої, не знаючи, чим обернеться її поява

Але ювіляр дивився на дружину важким скептичним поглядом.

— Покинь мій дім, Анжело. Негайно. Охорона простежить, щоб ти не прихопила зайвого, і проведе тебе до воріт, — рівно відповів він. — Що ж до вас, Якове Григоровичу, то від завтрашнього дня мої інтереси представлятимуть зовсім інші люди. Ті, хто ще не забув, що таке професійна етика й чесність.

— Подавися своєю правдою! — вигукнула Анжела, люто блискаючи очима. — Думаєш, виставиш мене за двері — і все? Ми зустрінемося в суді. Я відсуджу в тебе, старий упертюху, половину статків, і ти ще пошкодуєш!

Розлючена красуня з силою жбурнула келих, що трапився під руку, об підлогу й майже вибігла із зали. Юрист, сутулячись і уникаючи поглядів гостей, поквапився слідом.

Петро Сергійович лише коротко й сухо всміхнувся у відповідь на істерику примхливої дружини. На його обличчі читалося: ця людина була надто досвідченою, щоб її налякали погрози молодої жінки.

Гості в шоці перезиралися, обговорюючи побачене. Літній багатій узяв зі скатертини медальйон і подивився на нього.

Петро Сергійович задумливо крутив прикрасу в руках. Гладкий метал, потемнілий від часу, зберігав на собі гравіювання у вигляді переплетених стебел вербени — старовинна робота, яку не сплутаєш із сучасним виробом.

З тихим клацанням кришечка відчинилася. Чоловік завмер. З маленької фотографії на нього дивилася жінка, чиї риси обличчя він упізнав би з тисячі. Ювіляр повільно підвів погляд на Василину.

— Вербена, — прошепотів він, ледь помітно всміхнувшись. — То ось чия ти донька, Василино? Твоя мати була найсвітлішою людиною, яку я знав у своїй юності. Ми не бачилися цілу вічність. Але її чесність і добре серце я пам’ятаю й досі. Бачу, ти успадкувала від неї не лише цей медальйон, а й характер.

Іменинник важко підвівся з місця, спираючись на край столу. Він обвів поглядом притихлих гостей…