Молодий багатій попросив бідну кондитерку зіграти роль його нареченої, не знаючи, чим обернеться її поява

— Схоже, вам не збрехали. Батько закоханий по вуха й не хоче помічати очевидного. Для нього вона — невинний ангел, а для мене — хижачка, що чекає свого часу.

— Мироне, я мушу вам сказати, — Василина понизила голос. — Щойно в саду я чула її розмову з чоловіком у синьому твідовому костюмі в смужку і з такими характерними вусиками.

— Яків Григорович? — Мирон змінився на обличчі. — Наш сімейний юрист. Батько йому довіряє.

Він швидко завів Василину до комори й щільно причинив двері. Тут, серед стелажів із запасним посудом і кухонним начинням, їх ніхто не міг побачити.

— Що саме ви чули? — молодий багатій чекав відповіді. — Будь ласка, це не просто цікавість.

Василина переказала те, що почула в саду, намагаючись не згущувати барв: і про підміну паперів у кабінеті, і про шанс, який не можна проґавити, поки триває банкет, і про те, що Петро Сергійович може не помітити підступу.

Коли вона закінчила, Мирон кілька секунд просто стояв, дивлячись в одну точку.

— Отже, Яків Григорович, — прошепотів він. — Я мушу все перевірити. За пів години гості сядуть за стіл, почнеться метушня, і батько справді може підписати що завгодно, не дивлячись.

Мирон швидко глянув на годинник. У його очах рішучість змішувалася з гіркотою. Він подивився на Василину й коротко торкнувся її плеча.

— Василино, я мушу йти. Я прошу вас, ні слова про це нікому. Будь ласка, тримайте все це в найсуворішій таємниці. Робіть свою роботу так, ніби нічого не сталося. Я спробую все переграти.

Він квапливо вийшов із комори. Василина прихилилася до стіни, відчуваючи, як шалено закалатало серце…