Молодий багатій попросив бідну кондитерку зіграти роль його нареченої, не знаючи, чим обернеться її поява

— Василино, добре, що ви вчасно.

Він жестом запросив її йти за собою коридором.

— Шеф-кухар уже питав про торт. Гості прибувають.

— Мироне, я щойно в саду бачила свою однокурсницю, Анжелу.

Василина заговорила не відразу, трохи сором’язливо добираючи слова й розуміючи, що втручається не у свою справу.

— Перепрошую за моє, можливо, нетактовне запитання. Ви родичі?

Мирон сповільнив крок і обернувся. Його погляд став жорсткішим.

— Анжела — молода дружина мого батька. Моя мачуха, хоч як дивно це звучить. Дивовижно, який тісний світ.

— Вона не змінилася, — тихо промовила Василина.

— Що ви хочете цим сказати? — Мирон примружено подивився на дівчину.

Василина не наважувалася озвучити неприємні спогади.

— Договорюйте, — сказав Мирон і озирнувся. — Тут, крім вас і мене, нікого немає. Я не плекаю ілюзій щодо мачухи.

Василина мимоволі стиснула лямки своєї сумки.

— Анжела завжди насміхалася з мене під час навчання. Так, я була тоді незграбною, вічно в старому светрі й окулярах, тоді як вона завжди вихвалялася дорогими речами. Перепрошую за відвертість, але всі перешіптувалися, що її красиве життя оплачують гаманці чоловіків, значно старших за неї.

Мирон похмурнів…