Молодий пожежник урятував із вогню сільську знахарку, але її перші слова змусили його забути про втому

Вона дивилася на нього. І це був уже не мутний блукаючий погляд, а ясний, осмислений, сповнений якоїсь неймовірної сили. Її губи заворушилися.

— Води, — прохрипіла вона. Тарас кинувся до графина, налив води в склянку. Тремтячими руками підніс її до її губ.

Вона зробила кілька жадібних ковтків.

— Дякую.

Вона відкинулася на подушку, важко дихаючи.

— Часу мало. — Вона знову схопила його за руку, цього разу з несподіваною судомною силою. Її очі вп’ялися в його обличчя, ніби намагалися пропалити його наскрізь.

— Слухай мене, рятівнику. — Її голос був ледь чутний, але кожне слово звучало виразно й вагомо. — Ти шукаєш доньку? Дівчинку зі світлим волоссям і очима кольору літнього неба.

Тарас завмер, боячись дихати.

— У неї на лівому плечі є знак, — провадила стара, і її дихання ставало дедалі уривчастішим.

— Знак долі. Півмісяць. Маленький, як нігтик немовляти.

У Тараса потемніло в очах. Родима пляма рідкісної, незвичної форми, їхня родинна особливість. Така сама була в його матері й така сама — в Олі.

Ніхто, крім нього та його колишньої дружини, не знав про цю деталь. Він ніколи не згадував про неї ні поліції, ні волонтерам в орієнтуваннях, вважаючи це надто особистою, інтимною подробицею.

— Звідки… звідки ви знаєте? — прошепотів він, відчуваючи, як підкошуються ноги.

— Я бачила… — Її голос слабшав. — П’ять років тому, біля струмка, він не хотів її вбивати. Полював.

— Постріл. Вона впала. Він злякався.

— Штовхнув у воду.

Слова старої були уривчастими, безладними, але для Тараса вони складалися в страшну, жахливу картину.

— Він… Це Бондаренко.

— Де вона? — Він нахилився нижче, майже торкаючись її обличчя. — Благаю, скажіть, де вона? Вона жива?

Галина зібрала останні сили. Її погляд сфокусувався на ньому з неймовірною ясністю.

— Шукай там, де струмок іде під землю, — прошепотіла вона. — Але не у воді. Шукай вище, таємною стежкою.

— До божих людей. Вони її врятували. Вона жива.

Її рука розтислася. Голова відкинулася на подушку. Очі заплющилися.

Дихання стало рівним і глибоким. Вона знову впала в забуття, але тепер це було не марення, а спокійний, цілющий сон. Тарас стояв посеред палати, приголомшений.

Світ довкола нього перевернувся. Оля жива. Усі ці п’ять років вона була десь поруч.

Жива. А він, її батько, зневірився, опустив руки, майже поховав її. Сльози, яких він не пролив за всі ці роки, хлинули з його очей.

Це були не сльози горя, а сльози шоку, надії й люті, люті на людину, яка вкрала в нього доньку. І безмежної вдячності старій жінці, яку всі вважали відьмою, але яка виявилася його єдиною рятівницею. Він вибіг із медпункту в прохолодну серпневу ніч.

Він знав, що треба робити. Він знайде цей струмок, знайде цю стежку, знайде цих божих людей. Він поверне свою доньку.

І він змусить Бондаренка відповісти за все. Ніч минула в гарячковій підготовці, сон не йшов. Адреналін, змішаний з обпікаючою надією, гудів у крові, не даючи й хвилини спокою.

Тарас розстелив на кухонному столі стару докладну карту району, куплену колись для походів по гриби. Він знайшов Чорний струмок. Тонка синя нитка, що починалася в болотах і обривалася біля позначки з написом «Карстова вирва».

Вовча паща. Шукай вище. Таємною стежкою…