Молодий пожежник урятував із вогню сільську знахарку, але її перші слова змусили його забути про втому

Відра випали з її рук, і вода з шумом розлилася по землі. Вона дивилася на нього, і обличчя її стало білим, як полотно. Очі розширилися.

— Що? Що ви сказали? — прошепотіла вона.

— Лисеня, — повторив він, і серце його завмерло в чеканні. — Так тебе кликав один чоловік, який дуже тебе любив.

Вона притисла руки до скронь.

— Лисеня! — луною повторила вона. — Я… Я чула це ім’я.

— Уві сні. Він кличе мене… Картинки, уривки, спалахи…

Пам’ять, що дрімала п’ять років, почала прокидатися. Сонячний день, запах сосен.

Червоний м’ячик. Гойдалки. Чоловік, який підкидає її на руках і сміється.

Його обличчя розпливчасте, але голос… Голос такий знайомий.

— Тату…

Це слово зірвалося з її губ саме собою, як зітхання, як стогін. Вона дивилася на Тараса, і в її очах боролися впізнавання й страх.

— Тату… Це ти?

Тарас більше не міг стримуватися. Він опустився перед нею навколішки, простягнув руки, боячись доторкнутися, боячись сполохати це крихке диво.

— Так, — прошепотів він, і сльози хлинули з його очей. — Так, моє лисеня. Це я. Я знайшов тебе.

Вона зробила крок до нього, потім іще один. Невпевнено, як дитина, що робить перші кроки. Вона торкнулася його щоки, провела пальцями по його обличчю, ніби намагаючись переконатися, що він справжній, не примара з її снів.

— Тату… — повторила вона вже впевненіше й кинулася йому на шию.

Вони стояли так посеред лісової стежки, батько й донька, обійнявшись, плачучи й сміючись водночас. П’ять років болю, розлуки, відчаю розчинялися в цих сльозах, змивалися, відходили, залишаючи по собі лише приголомшливу, всепоглинальну радість возз’єднання…