Ми прожили двадцять років, а потім я дізналася, що він уміє кохати по-справжньому

Вона дістала візитку бібліотеки, де працювала, перевернула її й написала номер на звороті.

— Ось. Якщо вирішите — зателефонуйте.

Андрій узяв картку так дбайливо, ніби це була не візитка, а щось дуже цінне.

— Обов’язково.

Вона пішла. А за три дні, коли повернулася додому, він і справді зателефонував. Спитав, чи можна приїхати. Олена дозволила.

Увечері пролунав дзвінок у двері. На порозі стояв Андрій — з букетом і коробкою торта.

— Я все думав, чи варто телефонувати, чи ні, — сказав він. — А потім зрозумів: такі жінки, як ви, просто так у житті не трапляються. Можна увійти?

Олена стояла у дверях і відчувала, як на обличчі сама собою розпливається широка, майже дівоча усмішка.

— Заходьте.

За рік вони розписалися. Без пишного святкування, без гостей, без зайвого галасу. Просто поставили підписи й поїхали за місто.

Марина з Ігорем купили власну квартиру. Катя отримала нагороду за свою першу виставу. Сергій одного разу написав Олені коротке повідомлення: «Дякую, що виховала».

— Про що замислилася? — спитав Андрій, обіймаючи її ззаду.

— Про те, що життя, здається, тільки починається.

— У сорок п’ять?

— У сорок п’ять, — усміхнулася вона. — Коли вже нікому нічого не треба доводити. Можна просто бути щасливою.

— Тоді будь.

І Олена нарешті була щаслива.