Ми прожили двадцять років, а потім я дізналася, що він уміє кохати по-справжньому

— Я не розуміла, що ти так це відчуваєш.

— А я не казав. Думав, ти й сама маєш розуміти.

— Нічого не буває само собою зрозумілим, Сергію. Навіть після двадцяти років.

Він допив каву й підвівся.

— Я справді бажаю тобі щастя. І якщо поруч з’явиться людина — не ховайся від неї. Живи, Олено.

Вона лише кивнула.

Сергій пішов, а Олена ще довго сиділа біля вікна. Надворі яскраво світило сонце, з карниза дзвінко капала тала вода. Квітень тільки починався.

У травні Олена поїхала до Каті на прем’єру її вистави.

У вагоні поїзда було гамірно й тісно, але її сусідом виявився спокійний самотній чоловік років п’ятдесяти. З легкою сивиною на скронях, добрим поглядом і м’якою усмішкою. Він назвався Андрієм. Їхав у відрядження.

Вони проговорили майже всю дорогу. Андрій розповідав про доньку-студентку, про роботу, про поїздки, які любив найбільше. Олена слухала й ловила себе на тому, що усміхається. Не з ввічливості. По-справжньому.

На вокзалі Андрій допоміг їй зняти валізу.

— Можна ваш телефон? — несподівано спитав він.

Олена знітилася.

— Я… навіть не знаю.

— Розумію, — він усміхнувся, але в очах майнула легка туга. — Пробачте.

— Зачекайте…