Ми прожили двадцять років, а потім я дізналася, що він уміє кохати по-справжньому

Повернувся іншим — замкненим, холодним, наче чужою людиною.

Так почався останній рік їхнього шлюбу.

Сергій не вважав себе питущим. У будні він справді не торкався алкоголю. Працював до знемоги, проводив переговори, підписував договори, повертався додому пізно й утомлено кивав замість привітання.

Але до п’ятниці всередині нього ніби накопичувався тягар, який він звик змивати коньяком. Спочатку один келих. Потім другий. А після цього Сергій ставав тією самою людиною, якої Олена боялася.

— Думаєш, я сліпий? — кричав він, влітаючи в передпокій. — Думаєш, не розумію, що ти мене більше не любиш? Двадцять років, Олено! Двадцять років я терпів твій холод!

— Сергію, ти випив…

— Не смій! — горлав він іще голосніше. — Не смій казати мені це! Я маю право! Я на цю сім’ю все життя горбатився, а ти… ти як риба! Заморожена риба!

Олена затуляла вуха долонями й ішла до кімнати Каті. Вона вже навчилася не ридати вголос. Сльози самі стікали по скронях, поки вона лежала на спині, дивилася в стелю й рахувала дрібні тріщинки.

Уранці Сергій прокидався з важкою головою, довго стояв на кухні, варив каву. Потім тихо заходив до неї, ставив чашку на тумбочку й ішов.

— Пробач, — глухо казав він, уникаючи її погляду. — Не стримався…