Ми сміялися, коли 52-річна свекруха замкнулася в кімнаті з 22-річним хлопцем. Сюрприз, який чекав на нас після зламу дверей

— Парацетамол, обтирання, вранці прийду.

— Уранці може бути пізно, — сказала вона.

— У мене двісті дітей по всьому місту. Парацетамол, вранці.

Вона поклала слухавку, дістала таз із водою і до четвертої ранку сиділа біля його ліжечка, прикладаючи до чола мокру марлеву серветку. Міняла, полоскала, викручувала, прикладала знову.

До шостої години температура спала. Данилко заснув. Валентина Борисівна залишилася на другу зміну. За тиждень, коли він одужав, вимовив нове слово.

«Не мама». Він не знав цього слова. «Не тьотя».

Він сказав: «Баба Валя». Тихо, майже пошепки.

У неї затремтів підборідок. Вона присіла навпочіпки, щоб опинитися з ним на одному рівні, і він потягнувся до неї, розчепіривши пальці, як усі діти, коли просяться на руки.

Відтоді він говорив тільки з нею. Інші чули, як і раніше: «Дай», «ні», «спати». А вона й інше: «Баба Валя, чай», «Баба Валя, тут», «Баба Валя, Льоля». Так він називав ту саморобну мелодію, яку вона наспівувала.

Навесні 2004-го прислали нову завідувачку. З обласного центру, з блокнотом і звичкою повторювати слово «перевитрата». Вона заборонила приносити дітям їжу.

Валентина Борисівна почала ховати печиво в кишеню халата й роздавати потайки. Діти швидко вивчили: якщо баба Валя притискає палець до губ, значить, зараз буде печиво, і треба їсти тихо.

Жанна Аркадіївна помітила, доповіла. Наприкінці травня Валентину Борисівну викликали до кабінету. Порушення регламенту, несанкціоноване пронесення продуктів. Заява за власним бажанням, до кінця тижня.

Вона написала заяву, відпрацювала останню нічну зміну, і тієї ночі не спала ні хвилини. Обійшла кожне ліжечко, погладила кожну голівку, кожному шепнула щось на вушко, тільки їй відоме.

А коли підійшла до Данилка, він не спав. Стояв, вчепившись у поручні, і дивився на неї. Вона взяла його на руки. Він обхопив її шию рученятами, міцно, відчайдушно, як не обіймав ніколи.

— Баба Валя, — сказав він. Не запитання, не прохання — просто ім’я. Єдине ім’я, якому він довіряв.

Зайчика вона в’язала два тижні. Вечорами, під настільною лампою, із сірої та білої пряжі. Кривуватого, з одним вухом довшим за друге, з ґудзиковими очима й хвостиком-помпоном. Вклала всередину мішечок із лавандою, щоб пахло домом, а не казенною хлоркою.

Останньої ночі поклала зайчика поруч на подушку, відчепила його пальчики від своєї шиї, обережно, по одному, вкрила ковдрою і вийшла. Не озирнулася. Якби озирнулася, не змогла б піти.

Уранці Данилко прокинувся, подивився на порожню кімнату і вперше за два роки заплакав. Тихо, беззвучно, як плачуть діти, які точно знають — ніхто не прийде. Але зайчика знайшов, притис до себе обома руками й більше не відпускав.

Зайчика він не віддавав нікому. Коли за пів року місцевий будинок маляти розформували, Данилка перевели до іншого. Він ішов коридором, притискаючи сіро-білого зайчика до грудей обома руками.

Няня спробувала забрати:

— У пакет покладемо, не загубиш.

Він учепився так, що тканина затріщала.

У новому місці було трохи краще. Стелі вищі, каша густіша, виховательки молодші. Але жодна з них не пахла ваніллю. Жодна не співала тієї мелодії. Жодна не називала його так, як називала вона, м’яко, через «А», з придихом: «Данилка».

Його не всиновили. Він був надто тихий, надто замкнений. Пари, які приїздили обирати дітей, проходили повз. Він не тягнув рученята, не всміхався. Сидів у кутку із зайчиком і дивився.

Одна жінка сказала чоловікові: «Цей якийсь дивний. Давай он того, руденького».

У сім його перевели до дитячого будинку. Зайчик викликав глузування.

— Рябцев, ти що, дівчисько? З лялькою спиш?